Частина 4. Сванетія
 

 

Частина 3. Кутаїсі. Храм Баграта.

 

Повернувшись в хостел, зібрав свій нехитрий реманент, попрощався з Альоною та Іллею, почав вибиратися з міста у напрямку міста Местія, регіон Сванетія. На околиці сфотографував ось таке – це будівля парламенту Грузії:

Взагалі, за часів Саакашвілі країна помітно наповнилася склом. Ввели навіть спеціальний термін «нова грузинська архітектура».  

Моя Вам порада: якщо Ви в Грузії і хочете рухатися швидко - не варто питати у місцевих дорогу. Покладайтеся виключно на GPS та вашу чоловічу/жіночу інтуїцію. Не тому що підкажуть неправильно (з цим якраз проблем немає), а тому що відразу згребуть-запросять-в-гості-наллють-нагодують. Вже майже на виїзді з Кутаїсі мені заманулося дізнатися у компанії чоловіків чи у правильному напрямку я йду. Навіть не розчувши питання, мене відразу посадили за імпровізований стіл, якимось незрозумілим чином в руках у мене опинилося м’ясо та напій, і було наказано (саме наказано) промовити тост. В цей момент хотілося почесати потилицю, але руки були зайняті. Я сказав якийсь не дуже довгий за місцевими мірками тост, приплівши туди Каху Каладзе та рівненського футболіста Сергія Вознюка (на прізвисько «Грузин»). Подякувавши, я успішно вирвався і пішов далі. Врешті-решт вийшов на трасу і почав стопити.

Досить швидко застопив «Газель» і за півгодини доїхав до Самтредії (30 км). На виїзді з цього міста йде розгалуження: на Південь -  Ланчхуті, Північний Захід - Сенакі (нагадує назву одного з ірокезьких племен - сенеки). Мені на Сенакі якраз і треба(це ще 30 км). Протупцювавши хвилин двадцять на одному місці, поставив перед собою рюкзак. Щоб, так би мовити, візуалізувати свій статус подорожуючого. Відразу зупинився ВАЗ-2106, в якому їхала щаслива сім’я з чотирьох осіб і купою клунків. Чого там тільки не було! Мене посадили на переднє сидіння, відразу увімкнули на максимальну гучність східну музику, і уся ця музична скриня рушила на першій космічній швидкості у напрямку Сенакі. Це нагадувало термінову евакуацію речового ринку, успішність якої дуже тішила пасажирів. В автомобілі почалися загадкові танці руками та тулубом (наскільки дозволяв вільний простір), і в них чітко простежувалися теза «Восток – дело тонкое». Виглядало феєрично.

Нарешті ми доїхали до Сенакі. Я потиснув усім руки, подякував, і вирішив трошки пройтися. Після такої дози вражень треба дати голові відпочити.

Йдучи узбіччям і збираючи докупи думки, помітив, що поруч котиться машина, а молодий хлопчина за кермом приязно дивиться на мене і жестами запрошує всередину. Звати водія Коба – на честь героя пригодницької повісті Олександра Казбеґі «Батьковбивця». Коба виявляється прекрасною людиною, з чудовим почуттям гумору, яке підкріплюється його смішним (в хорошому сенсі) акцентом. Як казав класик: «Ніколи не смійтеся з іноземця, який погано розмовляє англійською – це означає, що крім неї, він знає ще й іншу мову».

Коба мене підкорив своєю манерою їзди. Точніше, стилем пілотування – на швидкості 160 км/год, активно жестикулює обома руками, дивлячись, як і личить вихованій людині, не на дорогу, а на співрозмовника (на мене). Дорогою ми забрали його друга на ім’я Дмітрій, який ззовні нагадував грека. Ім’я, між іншим, теж грецького походження, хоча він мені усю дорогу доводив, що це ім’я грузинське. Загалом, спорідненість між Грецію та Грузією очевидна. Особливо, на узбережжі Чорного моря. Воно і не дивно - як нам відомо з міфу про аргонавтів, за золотим руном вони плили саме у Колхіду (старогрецька назва Західної Грузії).

Коба навчив як на основі прізвища визначити до якої народності (мегрели, імеретинці, свани) належить той чи інший грузин. Також повідав, що його сусід – Темур Парцванія, вихованець київського «Динамо». Людина заслуговує на повагу хоча б тому, що цілих два сезони грали під керівництвом Віталія Кварцяного (в одному нікчемному, з точки зору рівнянина, клубі). Тут треба мати здоров’я, мужність і сталеві нерви. З ними я доїхав до Зугдіді (47 км). Коба дав свій номер і сказав обов’язково його набрати, коли я буду повертатися назад.

Зугдіді цікаве тим, що тут розташований палац Дадіані, який містить чимало справжніх скарбів – понад 40000 експонатів. Головні з них – плащаниця Діви Марії і одна з трьох посмертних масок Наполеона. На цілком слушне запитання «чому французька реліквія знаходиться на грузинській землі?» існує наступна відповідь. Мегрельські князі Дадіані були родичами Наполена, а точніше, одна з княгинь Дадіані була дружиною племінника Наполеона на ім’я Аскіл Мюрат. Тому у спадок князям перейшло чимало реліквій  відомого корсиканця. Крім того, на території комплексу знаходиться ботанічний сад з рідкісними сортами рослин та дерев, деякі з яких є одиничними екземплярами на Євразійському континенті.

На виїзді з Зугдіді дуже швидко застопив авто з двома абхазцями на борту. Вони натхненно критикували Батумі, на чому світ стоїть кляли Грузію, а про Сванетію розповідали якісь страхіття, попутно запрошуючи до себе в Сухумі. З ними я проїхав вздовж лінії розмежування (в їхньому варіанті – вздовж кордону) і благополучно висадився невідомо де. Розуміючи, що Местія знаходиться в горах, пошкандибав вздовж асфальту у напрямку вершин. Не встиг зробити і десяти кроків, як біля мене спинилося поліцейське авто.

 - Добрый день. Вы куда?

 - В Местию.

 - Пешком?

 - Автостопом.

 - Один?!

 - Один.

 - ???

На кілька секунд запала тиша. Поліцейські дивляться на мене, як на божевільного. Вони не перші, і не останні. Така ситуація стала вже чимось на зразок хорошої традиції. Саме таким поглядом (з абсолютним різним розрізом очей) на мене дивилися представники чи не усіх антропологічних типів нашої планети. Люблю цей погляд! Він свідчить про те, що я рухаюся у правильному напрямку. Після короткої німої сцени мене запросили сісти  машину і ми рушили. «Везуть або у в’язницю, або в Местію» - подумав я. Беручи до уваги розповіді абхазців (абсолютно безпідставні, як виявилося), ще невідомо що страшніше. Я не був голодний, тому ситуація сприймалася мною спокійно. Ми проїхали пару кілометрів вгору, після чого зупинилися на узбіччі. Поліцейські вийшли на дорогу і ПОЧАЛИ СТОПИТИ МЕНІ АВТО. Ось такий авто-поліс-стоп. Cop-hike. З’явилася перша машина, водію все пояснили і він радо прийняв мене на борт свого буса. Грузинська манера їзди називається «Їду востаннє», або «Чи покладу стрілку спідометра?», або «Швидкість менше 100 км/год - для шакалів». На гірських серпантинах для немісцевого пасажира - це кінська доза адреналіну. Ніяким американським гіркам таке і не снилося.

Водій показав мені гігантську дамбу і почекав поки я її сфотографую.

Заодно сфотографував як виглядає серпантин зі сторони:

Він повертав у селище, не доїжджаючи до Местії, тому люб’язно зупинився і пересадив мене у щойно застоплену ним машину. У ній я проїхав пару кілометрів до найближчого населеного пункту, у якому вийшов. Не встиг на повні груди вдихнути чисте гірське повітря, як повз мене повільно почала проїжджати колона джипів з прапорами якоїсь турагенції. Я рефлекторно підняв великий палець угору, а водій одного з них (теж, напевно, рефлекторно) зупинився і жестом запросив всередину. Я голосно сказав слово «Местія», водій кивнув, даючи зрозуміти, що саме туди і рухається. Тут почалося розгадування ребусу: він явно не грузин (на відміну від своєї супутниці), зовнішність європейська, з дівчиною розмовляє не грузинською. На жодну європейську мову теж не схоже. Дивне якесь відчуття. Сидиш, все слухаєш, а в діалозі повноцінної участі не береш. Як папуга. В пошуках відповіді я озирався навколо себе. Нарешті побачив листок з написами, де текст чомусь був вирівняний не по лівому, а по правому краю. Придивився уважніше – квадратний шрифт. Точно такий, яким були зроблені написи на плитах єврейського кладовища за Рівненською Облдержадміністрацією (неподалік якого досі мешкає Парамоша). Водій мої здогадки підтвердив. Я про всяк випадок «Раммштайн» у своєму плеєрі вимкнув, від гріха подалі.  Він розповів, що їх сюди прилетіла ціла група, після чого заявив, що в Грузії все дуже дешево. А в Хайфі, такі да, дуже дорого. Дівчина біля нього  - грузинська єврейка (чи єврейська грузинка, кому як до вподоби) з Тбілісі, володіє івритом. Через пару хвилин уся колона зупинилася. За лічені секунди на капоті організували імпровізований пікнік – кошерні кавуни, лохини (так українською називається «голубіка», хто не в курсі), виноград і горілка «Абсолют». Homo sum, humani nihil a me alienum puto! Я, чемно подякувавши, від горілки відмовився (хотів сказати арабське слово «харам», але, вчасно схаменувся, бо було б це явно не туди).

 Євреї – народ веселий і жвавий, тому за мить почалися такі відчайдушні танці під пісні власного виконання, що я аж рота роззявив. Розговорився з однією менш активною жінкою, яка в свій час виїхала до Ізраїлю з Вінницької області. Розпитувала як зараз справи в Україні, сказала, що скучає, але їхати не наважується. Я її заспокоїв, сказавши, що у Вінниці небезпек аж ніяк не більше, ніж у Хайфі. Щоб вона не нудьгувала, попросив сфотографувати мене на фоні гір. Віддячив тим, що сфотографував на фоні тих же гір усю їхню групу з національним прапором.

Ми благополучно доїхали в Местію. Я щиро подякував. Хотів сказати «дружба-фройндшайт», але передумав, бо могли неправильно мене зрозуміти і узріти в моїх словах приховану іронію, якої насправді зовсім не було. Одним словом, треба вчити іврит, щоб не думали, що ти глухонімий.

Повноцінний огляд будь-якого міста не можна починати на голодний шлунок, тому перше, що я зробив – придбав величезну хлібину-лаваш. За розмірами вона нагадувала емблему Ліги Чемпіонів, яку перед матчами трусять у центрі поля. Почало сутеніти, треба було шукати місце для ночівлі. В одному з кафе на балконі другого поверху курив хлопець мого віку, до якого я звернувся з наступним запитанням: «Добрий вєчєр! Гдє можно палатку поставіть, штоби подальше от мєдвєдєй?», на що він округлив очі і не вагаючись відповів «Поднімайся». Своє запрошення підкріпив енергійним жестом руки. На сходах похапцем запитав моє ім’я, сказавши, що представить мене як свого далекого родича. Ми піднялися на другий поверх, де стояв довжелезний стіл з купою різних страв. В такі хвилини починаєш вірити у «скатерть-самобранку». Якщо вона справді існує, то прописка в неї грузинська. 

Чудово провівши час в компанії сванів - так називають жителів Сванетії -  і вивчивши як буде сванською мовою «дякую» (івасухарі), я повторив своє запитання про місце для намету. Мені відповіли, що ставити можна де завгодно, навіть біля приватного будинку, головне під час діалогу сказати чарівне слово «по-братскі». Мій поводир, якого звали Раті (на фото крайній справа), додав, що він все влаштує і щоб я не переживав. Гігантські грузинські порції я за один раз не подужав (буває і таке), тому Раті спакував мені дві торби з харчами «з собою» (в Китаї це називається «打包»). По-братскі. Після цього він винувато пояснив, що додому мене запросити не може, бо має маленьку дитину, але пропонує переночувати у нього в машині. Я охоче погодився – машина це як намет, тільки укріплений і неприступний для вовків, ведмедів, білок та комодських варанів. Виявилося, що в нього не якась там легкова малолітражка, а цілий бус. Повертаючись на ньому з кафе до місця проживання Раті, я випадково помітив у темноті дві постаті, які здалися мені знайомими. Розплющивши очі до меж, даних мені природою, впізнав у нічних пішоходах поляків Павла і Кароля, з якими ночував у хостелі в Кутаїсі. Моя радість була настільки великою, що я не вигадав нічого кращого, ніж на ходу відчинити двері і щодуху крикнути «Павєл, курва!!!». Раті дає по гальмах. Поляки згрібають мене в обійми, короткий діалог, в результаті якого домовляємося завтра зранку поїхати в Ушгулі. До відзєння!

Раті дбайливо поскладав сидіння в бусі і ложе виявилося величезним. По ньому можна було повзати, зображуючи равлика або гусінь. Я заліз у свій високоякісний спальник і під звуки «Воплі Відоплясова» з планшету почав засинати з щасливою посмішкою на обличчі. Вночі почалася така злива, що я в черговий раз подякував своєму янголу-охоронцю, який вкотре проявив високий професіоналізм і звів мене з людиною, у машині якої я зараз сплю. У наметі в такий дощ було б паскудно. Підсумок: протягом сьогоднішнього дня на шести машинах я подолав необхідні 234 км.

 

На Ушгулі

Прокинувшися зранку не відразу зрозумів де я - не кожен день ночуєш в автомобілі. Домовився з Раті, що він машиною відвезе мене і поляків у високогірне селище під назвою Ушгулі. Тариф називається «За 200 лар (83 USD) туди і назад, чим більше людей буде, тим дешевше». Я поставився до цього з усією відповідальністю і за мить ми вже кружляли вулицями Местії, закликаючи усіх туристів їхати з нами. Я успішно увійшов у роль агітатора, в результаті чого зібралася дуже строката компанія: рудий американець, британець з англійської глибинки, тендітна дівчина з Фінляндії, від якої йшов запах алкоголю, і гламурний мешканець Гонконгу, з колонізаторським ім’ям Кріс. Ледь розбудивши напівживих поляків, ми усі семеро нарешті сіли в бус і рушили. По 28 лар (12 USD) з людиноодиниці – це цілком прийнятно.

У дорозі кожен займається своєю справою: поляки п’ють пиво і життєрадісно щось обговорюють, британець п’є пиво і стримано мовчить, американець розповідає скільки грошей його країна дала іншим країнам, фінська дівчина відчайдушно бореться з похміллям, грузин за кермом співає пісню, Кріс з Гонконгу сидить в телефоні, я розглядаю гори за вікном і паралельно практикую англійську, китайську і польську (фінську поки що не вивчив). А дивитися за вікном справді є на що:

Дорогою траплялися середньовічні сванські башти, які у свій час свідчили про заможність хазяїна (чим вище, тим багатше).

 Ці башти мають особливу архітектуру: фундамент будувався високий (близько 2 метрів), всередині нього не було ніяких приміщень, що забезпечувало міцність та стійкість. Над самим фундаментом знаходився лаз. Щоб потрапити всередину до нього приставляли драбину. Під час небезпеки драбину забирали.

Призначення башт достеменно невідоме, думки дослідників з цього приводу розходяться.

Одні вважать, що дані споруди будувалися для захисту від сніжних лавин, які зносили на своєму шляху усе, окрім цих башт.

На думку інших, вони будувалися «про всяк випадок», вірніше на випадок кровної помсти. Саме в Сванетії існував звичай під назвою «ліцврі» - кровна помста, коли брат вбивав за брата, а безчестя сім’ї змивалося кров’ю (якщо ви не помстилия, то ганьба падала на увесь рід). За останні п’ятсот років таким чином було повністю знищено понад двісті родів.

Під час кровної помсти, яка могла виникнути навіть через дрібницю, чоловіки піднімалися в башту з усією сім’єю. Сюди ж приносили запаси провіанту та води. Башта і будинок з’єднувалися між собою спеціальним ходом, що позбавляло необхідності виходити на вулицю, поповнюючи запаси. Іноді в такій башті сім’ї сиділи роками. «Мій будинок – моя фортеця» - це якраз про сванів.

Кажуть, що ввечері деякі з цих башт гарно підсвічуються жовтими прожекторами, які нагадують вогні факелів і Местія перетворюється у середньовічне місто.

Приблизно через годину зробили зупинку поблизу магазину. Власник – бадьорий дід 1938 року народження, який служив у Дніпропетровській області.

Рушили далі. Якщо Ви людина вразлива, то такими дорогами вам краще не їздити.

Приблизно через півгодини я побачив гірський струмок і переконав Раті зупинитися. Пейзаж нічим не поступався альпійському:

Нарешті доїхали до Ушгулі - найбільш високогірного села у Європі (2200 метрів). Розташоване воно біля витоків річки Інгурі, у підніжжі гори Шхара (5068 метрів). Населення приблизно 70 сімей (до 200 чоловік), є своя школа. Півроку околиці вкриті снігом, тому дорога у районний центр Местія часто буває закрита.

Завдяки середньовічній архітектурі, яка добре збереглася, Ушгулі належить до об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Старовинні будівлі датуються ІХ-Х століттям, проте за археологічними даними поселення тут існували задовго до цього часу.

Через географічне положення Ушгулі був відірваний від решти Сванетії – до найближчої общини Кала 7 кілометрів, частина дороги пролягає в небезпечному і дуже вузькому каньйоні.

Для любителів трекінгу: зараз дуже популярним є пішохідний маршрут з Жабеші (Мулахі) до Ушгулі, який займає приблизно три дні (за матеріалами http://www.openarium.ru).

Взагалі, за час поїздки я зустрів стільки грузинів, які у свій час проходили строкову службу в Україні, що склалося враження, ніби на території УРСР була сформована якась окрема грузинська дивізія.

За 2 лара (0,70 USD) придбав у нього мініатюрну порцію невідомого мені кисломолочного продукту. Продукт виявився смачним і довелося замовлення повторити.

Приїхавши в Ушгулі, в результаті досить нудного торгу домовилися з Раті, що у нашому розпорядженні 5 годин. Ми з поляками відразу рушили на прогулянку горами, а решта людей всілася у місцевому кафе. Заїхати так високо, щоб сидіти  в генделі - задоволення сумнівне, як на мене.

Про Местію

Местія розташована на висоті 1500 метрів над рівнем моря. Населення всього 2,6 тисячі чоловік. Саме Местія протягом століть був культурним та релігійним центром гірської Сванетії. Тут народився видатний радянський спортсмен,  легенда радянського альпінізму - Михайло Хергіані (1935-1969).

Прогулянка центром міста справила хороше враження. Усе свіже, новозбудоване або, принаймні, окультурене. Віддалено нагадує селище у Швейцарських Альпах (дуже віддалено).

Монументальний камінь в природному середовищі:

Справжня гірська річка

Виявилося, що в горах Сванетії відпочиває Фредді Крюгер:

Сів повечеряти на лавці. До мене підійшли дві грузинські школярки (мабуть прийняли за повноцінного іноземця) і почали практикувати англійську. Дізнавшись, що я з України почали практикувати російську. Нею вони володіють на базовому рівні, тому розмова почалася багатообіцяюче: «Я люблю Діму Білана». Я так і не знайшов, що на це відповісти. Щоб допомогти мені оговтатися одна з них показала пальцем на іншу і сказала «дзєбіл». Друга відповіла тим же. І так разів двадцять. Важко сказати яка була моя роль у цьому процесі обміну компліментами, тому я мовчки спостерігав чим все закінчиться. Розмова з використанням одного єдиного слова затягувалася, починало сутеніти, тому я перервав ідилію фразою «Мнє пора спать» і пішов шукати ночівлю. Біля продуктового магазину сиділа компанія людей, у якої  ввічливо запитав де можна поставити намет. Одна з жінок зробила лаконічний жест, який означав «йди за мною», завівши мене на подвір’я приватного будинку. Так само жестом пояснила, що на цій ділянці я тепер повноправний господар. Вивчене  мною за вчорашньою вечерею слово «івасухарі» («дякую») справило на неї неабияке враження. Намет я оперативно розклав, аж раптом з хати вискочив агресивний дядько, з явним наміром мене вигнати. Відстань між нами скорочувалася і я не придумав нічого кращого, ніж вигукнути «івасухарі». Чоловік відразу обм’як, приязно посміхнувся і пішов назад до хати. Ось таке чарівне слово. Заснув я дуже швидко - за парканом зажди затишніше.

 

Дорога назад нічим цікавим не запам’яталася – усіх розморило (когось від прогулянки горами, а когось від тривалого сидіння в кафе). Заснути не давав Раті, який вів машину так, що про сон було годі й мріяти. Дуже хотілося вірити, що ми доїдемо живі і здорові.

Приїхавши під вечір назад у Местію, я вирішив ночувати у наметі, тому попрощався з Раті. Зловживати його гостинністю не хотілося, та й погода була прекрасна. А Раті, отримавши плату за поїздку, і не наполягав. Вдруге попрощався з поляками. Дасть Бог – побачимося.

Зроблена мною фотографія пейзажу, який можна побачити ледь не в усіх путівниках по Сванетії:

Тут можна побачити льодовик - багаторічне природне накопичення льоду на поверхні гір:

© М. О. Іжик, 2014-2019