Частина 3.1. ВільнюсОлесунн

 

 

(Про попередню частину поїздки можна прочитати тут: Частина 2. Мінськ - Вільнюс )

 

 

Перед вильотом в дорогу Норвегію я зробив фундаментальну закупівлю в місцевому супермаркеті. Ціни відверто порадували - від українських практично не відрізняються, тобто рази в півтора дешевше, ніж в Білорусі. От тобі і Євросоюз. 

Запакований під зав'язку рюкзак стогнав. Чи то від напруги, чи то від задоволення.

Як було зазначено, на кухні повно мирних поляків без розпізнавальних знаків. Я одним вухом слухав їхні розмови, очікуючи почути, що Wilno (Вільнюс) – "це місто польської слави", "настав час відновити історичну справедливість" і "врятувати" когось від когось. Але словосполучення "духовни скжепи" так і не злетіло з вуст,  і взагалі нічого подібного не прозвучало, тому я почав готувати їсти (про всяк випадок зазначу, що пишу ці рядки навесні 2015 і розслаблятися не варто. Поправка станом на 2016: натомість нарваний польський сейм раптом згадав про події на Волині 70-річної давнини). 

Прийом їжі завжди дарує радість, незалежно від місця вашого перебування. А любов до чаю робить вас людиною з широким кругозором – ви можете одночасно вважати себе і британцем, і китайцем. 

Виліт у мене з самого ранку, з кімнати я виселився, то ж досидів на кухні до 22.00, після чого пішов на поїзд, який сполучає залізничний вокзал з аеропортом. Поїзд дуже милий, є в ньому щось казкове. Коштує це задоволення близько одного євро. Хороші ціни, що тут ще додати.

Ніч в аеропорту Вільнюса

 

В поїзді я допоміг зняти валізу російськомовній жінці з Москви, яка в нагороду розповідала мені усі недоліки політичного устрою своєї країни. 

До вильоту було декілька годин і я не придумав нічого кращого, ніж лягти спати. 

Колись я обов'язково напишу книжку про те, які сни сняться на різних лавах різних аеропортів різних країн. 

Цього разу не встигла сюжетна канва сну розкритися, як мене розбудив хлопець мого віку з двома дівчатами (теж мого віку). Я, виявляється, зайняв своїм тілом більше місця, ніж належить – цілих чотири секції для сидіння. Моя нетривала окупація безславно закінчилася (як і всі окупації). Я і за нормальних умов не дуже доброзичливий, а спросоння й поготів. Сиджу, тру руками очі, неприязно поглядаю на нічних гостей. Виглядають вони не по-литовськи і після знайомства виявляються білорусами з Мінська. Хлопець, якого звати Гєна, спочатку пропонує мені пиво (знову ця універсально-міжнародна послідовність) – я чемно відмовляюся – після чого знайомить зі своєю дружиною та її сестрою. Правильно. Спочатку найцінніше, потім все інше.

Вони втрьох летять в Кутаїсі "відпочити і подегустувати". За дивним збігом обставин, прилітають назад у Вільнюс в той же день, що і я, на годину пізніше. Дізнавшись про мою перієгетську діяльність і маршрут, пропонують на зворотньому шляху їхати з ними в Мінськ автомобілем, який чекає свого часу на стоянці. Ось такий приємний поворот подій. Не кожен той, хто будить – ворог.

Настала довгожданна година і я пішов на реєстрацію.Тут трапився цікавий епізод. Пропускаю рюкзак крізь сканер. Молода дівчина-працівниця аеропорту задає питання литовською мовою.

Я: - Што?

Вона (зверхньо): - Рускій?

Я (витримавши гросмейстерську паузу): - Нєт, наоборот – УКРАІНЄЦ!

Ця досить проста фраза мала фантастичний ефект, викликавши в юної дами блискавичну зміну настрою. Зверхність моментально зникла, натомість з'явилася така загадкова посмішка, яку помилково можна прийняти не за політичні симпатії, а за щось зовсім інше. 

Норвегія. День перший.

 

Увесь політ над Балтійським морем і Швецією я успішно проспав. Сон і калорії – запорука успіху. Це знає будь-який полярний дослідник.

Аеропорт міста Олесунн маленький і скромний, і це аж ніяк не мінус. Взагалі, для Норвегії розкіш – це чуже. Вийшовши з літака о 8.40 ранку, я дізнався, що перший автобус до міста відправляється лише о 11.30. Витрачати на порожнє чекання цілих три години дорогоцінного часу не хотілося, тому одноголосно було прийнято рішення йти в Олесунн пішки. Відстань – 16 км, погода - збадьорююче-прохолодна. Пейзажі - наче ілюстрації до саг. За цим і приїхав.

Перше враження від Норвегії – захоплююче. Сувора краса природи викликає якесь внутрішнє піднесення. Безлюдні простори вводять в стан німої ейфорії. Фантастична в своїй простоті країна. Скромні, але вишукані будинки. Нічого зайвого і недоречного. Дуже якісний аскетизм. Усе перераховане вище робить Норвегію повною протилежністю Китаю. Хто був в Китаї, той мене зрозуміє.

Знак попереджає про можливу зустріч з оленем. Було б цікаво, між іншим. Через 10 місяців в джунглях острова Борнео я зустрінуся зі справжнім вараном. Там ніяких знаків не було, тому рандеву вийшло дещо несподіваним. А тут сервіс!

Мене – вихідця з Полісся – потягнуло в ліс.  Скільки не годуй – все одно в хащі тягне. Хоча в даному випадку, чим більше годуй – тим більше буде тягнути.

Посеред лісу стоїть стіл, лавка і мангал (!). Нічим не прив'язані, без сигналізації. Не поставлені перед приїздом сюди якогось голови облдержадміністрації. Вони нікому не заважають, ніхто їх не ламає, не гне і не краде. І не супроводжує це одноклітинними репліками "та мене ця держава так обкрадає... я не краду, я повертаю своє... крадуть ті, що зверху...".

Море, чи то пак океан, виглядає понуро. Сідати на дракар і плисти невідомо куди – це треба бути дуже холоднокровними людьми. Або мати настільки нестерпних дружин. Цікаво було б дослідити цю сторону історії Скандинавії.

Про дороги в Норвегії варто сказати окремо. Або краще не  казати. Все і так видно. Траса Формули-1,  та й годі.

Цікаво, коли норвежцям  сниться "трава, трава у до-о-ома", вона має жовтий колір? 

Помітив табличку, на якій вказано, що тут розташована рекреаційна зона. В ній мешкають унікальні види птахів. Прогулянки з собаками або з поганими намірами заборонені.

Дощ посилювався. Лижна куртка мужньо витримувала випробування водою. Йти ще 9 кілометрів. Аж раптом біля мене зупинилося авто. Скло в ньому опустилося і жінка за кермом запитала чи все у мене гаразд? Чи не потрібно мене підвезти? А то мовляв дощ, а я пішки. Причин відмовлятися не знайшлося і я заліз всередину. Крім неї в машині була ще маленька дівчинка, яка сором'язливо відводила погляд, коли я повертав до неї голову. Ось так. Запропонувала підвезти. Сама. Напевно, забувши, що живе в Європі "в которой главное только деньги, а у нас главное мор-р-раль!" (узагальнена цитата носія передових поглядів, який все своє тьмяне життя провів на кухні за пляшкою горілки і свято вірить, що хвилі Атлантичного океану врізаються в набережну Будапешту). Саме у таких "прихильників моралі" викликають екстаз високоморальні варіації на тему "радіоактивного попелу".

Незважаючи на це, вздовж дороги лежать гори, схожі на сплячого ведмедя.

Ми благополучно доїхали до міста Олесунн і мене висадили, помахавши на прощання чотирма руками. І ось я вже стою на березі Атлантичного океану. Як на Мадейрі у 2014. Щоправда, погодні умови принципово інші.

Місто за норвезькими мірками середнє – 42 тисячі. В  2009 році Олесунн небезпідставно визнавався британською газетою «The Times» найгарнішим містом Норвегії.

Клімат тут м'який завдяки бизькості Гольфстріму.

Олесунн - найбільший та найголовніший центр рибальської промисловості в Норвегії. Місцевий риболовецький флот є одним з найсучасніших в Європі. Тут знаходиться чверть всіх норвезьких рибалок.

На вулицях в неділю порожньо. Жодної людини, чи, бодай, собаки. Жодної. Як в монгольському степу.Таке враження, ніби місцеві жителі не хочуть своєю присутністю надокучати туристам, щоб не відволікати їх від споглядання чудової архітектури.

У 1904 році в місті сталася пожежа, яка зруйнували майже всі будівлі. За декілька років Олесунн відбудували, зробивши його "перлиною ар-нуво". Тому місто є своєрідним феніксом, що відродився з попелу. Вміють західні люди після невдачі зробити ще краще, ніж було до того. Було б добре навчитися цьому і нам. Поки що ми лише опанували (щоправда, ідеально) зворотну техніку. Нічого. На все свій час.

Пагорб Фйєллстуа, з якого відкривається шикарний вид на місто знаходиться на реконструкції, але є альтернативний шлях.

Також було помічено підземелля. За наявності часу можна було б спробувати якось туди потрапити. Тим паче, що досвід дослідження підземель вже був.

Чудернацьке дерево. Якщо ви підкажете його назву – буду вам дуже вдячний.

Пам'ятник Едварду Девольду, завдяки якому у 1885 році тут був створений чудовий парк, що існує і понині.

Видатний вікінг Ролло - перший герцог Нормандії. За допомогою зброї довів, що (виражаючись сучасною мовою) "Північна Франція – це Норвегія". Засновник Нормандської династії є уродженцем саме цих країв (острів Giske). Він був предком Вільгельма Завойовника, який у 1066 підкорив Англію. Геройська сім'я.

Зворушливий пам'ятник "Юний рибалка". Символізує сподівання молоді на краще майбутнє. Його точна копія знаходиться в Акюрейрі – ісландському місті-побратимі.

Пам'ятник "У морі". В пам'ять про 33 рибалок, які трагічно загинули під час шторму в 1885 році, залишивши 29 вдів і 113 дітей-напівсиріт.

"Жінка з оселедцями". Символізує важку ручну працю жінок в рибній промисловості, яка мала місце в минулому. Пам'ятник створений у 1990 році на приватні кошти.

Лютеранська церква – Ålesund Kirke. Побудована у  1909 році.

Типово скандинавський стиль. Саме такі вікна і двері з ліхтарем я б використовував в ілюстраціях до казок Ганса Кристіана Андерсена (хоч він і данець).

Поблизу Кірхи цвинтар.

За цвинтарем школа

Північний варіант Венеції. Хоча на думку китайців, напевно, північний варіант Сучжоу.

Насолодившись візуальним, я повернувся до матеріального. Мені було конче потрібно поміняти євро на місцеві крони. Знайти в неділю обмінник так і не вдалося. Все зачинено. Людей теж немає. Місто – мрія мізантропа.

Врешті-решт надибав арабського студента (куди ж без них), який замисленно дивлячись в далечінь похитав головою. Мовляв, все одно не знайдеш, тому просто будь щасливим. Суто бедуїнський підхід і зі світлим майбутнім він нічого спільного не має.

Принаймні місто оглянув. Час рухатися далі. В напрямку місця свого тимчасового проживання. А гроші – це умовність, хто б що не казав. 

Зіггі, у якого я мав зупинитися по Couchsurfing, мешкає не в самому Олесунні, а в населеному пункті під назвою Діркорн (Dyrkorn). Щоб дістатися до кінцевої точки довелося подолати декілька етапів. Прямого автобусного сполучення немає. Спочатку потрібно доїхати до Sjoholt, там пересісти на інший автобус, який прямує безпосередньо до Діркорну.

За наявності норвезьких крон завдання досить просте. Їх у мене не було. І це надавало ситуації певної пікантності. Зайшовши в автобус, чесно пояснив ситуацію водієві. В Норвегії брехати чомусь не хочеться. Атмосфера не та. Шарлатанам сюди їхати категорично не раджу – втратите натхнення. Водій поставився з розумінням, посміхнувся, повернувся до нечисленних пасажирів, щось їм сказав, після чого взяв у мене оплату за проїзд в немісцевій валюті по правильному курсу. Діалог з капіталістичним світом пройшов успішно.

 

Доїхав до Sjoholt. Водій повідомив, що найближчий автобус до Діркорну буде аж через 4 години, тому, щоб я не мерз на зупинці протягом 240 хвилин, він пропонує мені кататися з ним по його маршруту, щоб скоротати час. Я був зворушений, але все ж чемно відмовився – хотілося за ці три дні в Норвегії максимально побути на природі. Хай навіть під дощем. Тут розпочалася піша частина моєї подорожі.

Частина 3.2. Норвегія. За містом

© М. О. Іжик, 2014-2019