Потім потрібно було звернути вглиб, залишаючи море позаду себе. На підході до аеропорту на мене кинулася зграя собак довелося вмикати спринтерські навички. Безсонна ніч і рюкзак грали на стороні псів, але якимось дивом я встиг заскочити в будівлю аеропорту, відчуваючи дихання собак на своїх ногах. Усім захисникам бездомних тварин раджу забрати їх собі додому і разом з ними кайфувати. Честь і гідність вимагали компенсації, тому в стані афекту я схопив китайську швабру і побіг брати реванш. Чи то мій вираз обличчя, чи то неякісна швабра страшенно налякали собак і вони зі скавучанням кинулися тікати. Я так захопився, що забіг досить далеко. Людину від тварини відрізняє здатність мислити, а не жити рефлексами (хоча сучасному суспільству цього часто не вистачає), тому я заспокоївся і пішов назад в аеропорт чекати свого рейсу. 

* * *

© М. О. Іжик, 2014-2019

Частина 5. Повернення в Батумі

 

Частина 4. Сванетія.

 

Прокинутися зранку і побачити гори – це те, що робить тебе соліднішим у власних очах. Навіть не хочеться нікуди поспішати.

Ось так виглядала моя палатка на подвір'ї приватного будинку в горах Грузії:

Я почав робити ранкову зарядку. Мої енергійні рухи привернули увагу літньої хазяйки, яка цікавими жестами показала, що за будинком є місце для вмивання. На вигляд їй було років 90, тому ці жести не сприймалися двозначно.

Знайшовши шматок мила, я встиг ще й зробити культову справу швидко помити голову. На висоті потрібно бути чистим, тримаючи планку гігієни на високому рівні.

Вийшов на дорогу. План на сьогодні максимально наблизитися до Батумі. Почав стопити.

Водій висадив мене біля місця, на яке я звернув увагу ще їдучи до Местії. Вузький перешийок-міст, на в'їзді до якого працює бульдозер. Він монотонно згрібає зі скелі каміння, що падає на дорогу, і скидає його прямісінько в прірву.

Павєл і Кароль вилітали з Кутаїсі, тому перед тим як посадити їх на маршрутку на правах більш досвідченого "грузинолога" відкрив для поляків таке явище як аджарський хачапурі. Наїдок райський. Тут словами безсилі. Душевно попрощався з нащадками наших противників епохи Визвольної війни XVII століття. Ми домовилися наступного разу зустрітися або в Кєльце, або в Рівному, яке в своїй історії теж мало суттєвий польський період.

Виліт у мене був наступного ранку. Я чомусь вирішив, що аеропорт знаходиться недалеко від Батумі, тому можна вийти опівночі і дістатися пішки. Йдучи вночі набережною, зробив для себе висновок, що нічне море виглядає дуже зловісно. Хвилі б'ються в  сваї пірсу, на якому знаходиться ресторан з ситою публікою. Ілюзія безпеки.

Тут мене підібрав бус з двома дорослими чоловіками і однією дитиною. Нагодували кубдарі (сванський пиріг з м'ясом). Страва класна, я її оцінив ще в Местії. 

Далі трапився показовий інцидент: перетнувши суцільну смугу під час забороненого обгону, буквально через декілька секунд ми почули звук поліцейської сирени. Дзеркало заднього виду недвозначно дало зрозуміти, що за нами мчить поліцейська машина. Стало дуже цікаво що ж буде далі. А далі було наступне: водій зробив трагічну гримасу, безнадійно махнув рукою, зупинився і став чекати. Традиційне "домовитися" з грузинською поліцією не проходить. Та і сам вигляд поліції у порушників викликає почуття безвиході. Водій заплатив штраф. Поліція запитала в нього хто я, після чого поцікавилася у мене чи все в порядку і чи немає ніяких проблем. Поїхали далі. Водій був пригнічений, і усю дорогу кляв "мусоров" в стилі "я твой дом труба шатал". Висадив мене в Зугдіді.

Прогулявся містом, зайшов в інтернет у одному з фастфудів. Зателефонував Кобі, який підвозив мене декілька днів тому. Він повернеться в Зугдіді лише через години дві. Я чекати не став і пішов вздовж траси, сподіваючись спіймати авто у напрямку Батумі. Машина зупинилася сама. Водій довіз мене до Хобі. Трохи прогулявся пішки між коровами, оглянув місцеву природу, з'їв дві порції казкового вершкового морозива (з натурального молока, мабуть), і знову почав стопити на трасі. Тут трапився абсолютно неочікуваний і унікальний в моїй практиці випадок, про який я досі згадую з теплотою і розповідаю усім своїм знайомим. 

Це було так: спиняється Mercedes s550 (хороша машина), з нього виходить стрункий усміхнений юнак, у якого з-поміж дорогого одягу виділяється кобура з пістолетом. Дівчата при вигляді такого повинні як мінімум лізти на стіну (а то й на стелю). Я – не дівчина, та й стін поруч не було. Чоловік англійською питає чи все в порядку, куди я їду, де планую зупинитися, після чого запрошує сідати в автомобіль. Такий собі ультраінтелігентний ганстер. Згодом з'ясовується, що мій супутник є представником протилежної професії він молодий поліцейський на ім'я Мамука. Його зовнішність найкраща реклама цієї оновленої силової структури. На такого можна сміливо вішати плакат "Вступайте в лави грузинської поліції!". Якщо намалювати "Портрет Мамуки", то "Портрет Доріана Грея" буде здаватися тьмяним і невиразним. 

Ми доїхали до місцевого "райвідділку міліції", після чого Мамука сказав, щоб я не переживав, зараз він все влаштує. Через декілька хвилин мене пересадили в інший автомобіль і з сиренами повезли у невідомому напрямку. Доїхавши до точки B, мене пересадили в наступну поліцейську машину, яка вже чекала на нас, і теж з сиренами повезли далі. До точки С. Я був у захваті від того, що відбувається. Дейл Карнегі у своїй відомій книзі називав це "почуттям власної важливості" (даючи безсоромні рекомендації як саме можна маніпулювати людьми, вправно граючи на цьому почутті). Всього я нарахував п'ять таких пересадок. Поліція одного району довозила туди, де закінчуються її територіальні повноваження, передаючи наступній (місцевій). Закінчилося це все тим, що мене підвезли під самісінькі двері хостелу в Батумі. Виходив я з машини довго і поважно, наче пава, степенно одягаючи рюкзак,  не кожен день випадає нагода зайти в хостел з таким пафосом.

Не встиг я оговтатися від поліцейських чудес, як побачив на кухні .... поляків Павєла і Кароля! Третя зустріч з ними за три дні у трьох різних регіонах Грузії. Фантастика просто. Містика та й годі.

Ми провели два хороших дні в Батумі. Особливо запам'яталося купання в морі під час зливи і смачні салати, приготовані вправною сільською рукою поляка.

Взагалі, Польща залишається найконсервативнішою країною ЄС, де люди не відриваються від природи і власного господарства. Це дає відчуття впевненості і своєрідної безпеки. Відповідно, в голову не лізуть дурні думки. А докори глобалізованих сусідів, які закликають повністю зануритися у м'ясорубку сумнівних цінностей, викликають посмішку.

Місяць тому у мене закінчилася річна шенгенська віза, тому у  хостелі під гарячу руку потрапив швейцарець, в якого я сварливо запитав "Чому в Європі так круто, але люди загнані в рамки гіпертрофованої доброзичливості (в більшості випадків зовсім нещирої)? Чому у вас над вірою в Бога сміються, над власною історією іронізують, собак одружують і взагалі роблять усілякі протиприродні речі? Швейцарець, як і належить громадянину цієї країни, відповів щось нейтральне. А я мовчки почав згадувати як класно було відпочивати на гірськолижному курорті Швейцарії навесні 2014. Ось така гнучкість. Давайте нову візу, буду більш мовчазним.

Стіни хостелу, згідно неписаного правила, розписані руками різних національностей. Читати ці написи дуже цікаво спектр надзвичайно широкий.

Через хвилин 20 застопив першу у своєму житті фуру до цього були лише легкові.  Водій з цікавістю вислухав мене, кивнув і при нагоді зупинявся там, де на його думку можна було зробити хороші фотографії ландшафту. Дивитися кавказькі пейзажі через переднє скло фури набагато приємніше, ніж передачі про подорожі на плазменому екрані телевізора такого ж розміру.

Вирішив вписати і себе. Зріст дозволив зробити це на висоті.