Роздивляючись розклад руху, з подивом відкрив для себе, що цей поїзд, виявляється, прямує до Москви, тобто є частиною легендарного поїзду "Москва-Пекін"! Вірніше, "Пекін-Москва". На борту такої легенди я почуваюся краще, ніж мільярдери на океанському лайнері "Queen Mary 2".

Їхати десять з половиною годин. В купе заходить чоловік і англійською питає які тут номери полиць. Я, щоб не ускладнювати ситуацію, відповідаю китайською. Чолов'яга боязко озирається по сторонам і майже пошепки каже: "I am Japanese." Не люблять китайці їхнього брата, ой не люблять. Історія - штука спекулятивна, що тут скажеш.

Знайомимося. Японця звати Йоші. Коли я запитав: "А повне Йошикацу?" в нього бідного аж ноги підкосилися. Славний народ! Завжди мені подобалися своєю "герметичністю" і підходом до життя "Чим менше про тебе знають - тим менш вразливим ти є". Ось такі от містери Ікс. Один мій колега-японіст заявив, що основний японський принцип звучить наступним чином: "В стражданнях ближнього є щось звеселяюче". 

Йоші - фотограф. В нього купа усіляких надсучасних японських приладів, з якими він нагадує швидше космонавта-дослідника. 

Через пару хвилин в наше купе заходять дві монгольські жінки з баулами, в яких везуть товар на продаж. Одну з них скромно звати "Чорна перлина" і вона знає деякі російські слова. Відразу хочу зазначити, що "знати деякі слова" і "знати їхнє значення" - це аж ніяк не одне і те саме. У нас зав'язується діалог, в процесі якого я витрачаю сотні мільярдів кілоДжоулів енергії, щоб зрозуміти хоча б 5% з усього почутого. Таке враження, ніби ця жінка використовує російські слова в якості розділових знаків. Як в телеграмі. Набагато простіше розмовляти з людиною, яка взагалі не знає відомої Вам мови.

Все як має бути. Зате навіть у такому хліву у хазяїна є інтернет і він у ньому постійно сидить. А при поселенні, окрім паспорту, вимагають ще й реєстрацію.

Я радісно потираю руки. Правильно, немає чого розслаблятися! Вночі теж довелося потирати руки, але вже від собачого холоду. Забігаючи наперед, скажу: порівняно з тими умовами, в яких мені доведеться ночувати через декілька днів в Монголії, цю хатину можна сміливо перейменовувати в "Гранд Хайятт" чи "Радіссон".

Реакція у всіх різна: монголки прийшли туди, куди і збиралися; канадки з посмішкою сказали, що бувало і набагато гірше; мені однозначно сподобалося – давно мріяв побувати у такому павільйоні, де можна знімати фільми про людей, що вижили після техногенної катастрофи; а от японець Йоші дав слабину – рішуче, як і належить самураю, заявив, що він йде шукати інше місце. Умовляння монголок залишитися ще більше його роздратували, і він бідолаха, розчинивши двері, вискочив у темряву. "Розрізав собою пітьму, як катана масло"  – подумав я.

Далі ми ознайомилися з тутешніми принципами ціноутворення: монголки заплатили за 2-місну кімнату 30 юанів, з канадок хазяїн за таку ж кімнату узяв 40, а з мене за АБСОЛЮТНО ІДЕНТИЧНУ взяв 10 юанів. Слава гендерній нерівності! Чим керувався хазяїн, коли брав гроші за проживання, я так і не зрозумів. Версії були найрізноманітніші – від врахування загального обсягу ВВП наших країн, до хорошого знання історії людства (прогрес якого на собі тягнули, насамперед, чоловіки). 

Вкладаюся спати. В моїй кімнаті два ліжка. Спочатку я обрав те, яке біля вікна. Бо там батарея. Полежав 15 хвилин, за які мене ледь не здуло вітром зі щілин того ж таки вікна, і втік на інше ліжко. Отак. Батарея – не панацея. Ковдра тепла, але обидві ступні усю ніч мерзли, бо ліжко коротке і без бильця, і ноги звисали над крижаною підлогою. Молодий організм захворіти відмовився.

Сонячний ранок вселив небачений оптимізм. Сьогодні перетин кордону (як звучить!), що там далі буде в тих степах монгольських ніхто не знає напевно, тому зараз головне що? Головне – добре поснідати. Завдання виконано дуже відповідально.

Виїзд монголки призначили на 11.00. За нами приїхала машина. На усіх англомовних форумах цей тип авто називали гучним словом "Jeep", який насправді виявляється пом'ятим "бобіком". Ви, напевно, читали про рекорди, коли в машину вдалося помістити більше 10 чоловік і т.д., але скільки можна запхнути баулів з товаром Ви собі уявити не можете. Скажу лише, що я сидів на передньому сидінні обличчям впритул до лобового скла. Поворухнутися неможливо. Мені навіть здавалося, що в цей бобік вже не влізе навіть пачка сірників. Все якось шумно, рвучко, сумбурно. Водій чомусь нервує. Одним словом, ця тема ще чекає на свого Тарантіно.

Нас довозять до кордону. Усіх висаджують, просять розрахуватися (80 юанів/люд.). Починається міні-скандал, я кричу, що платитиму тільки на тій стороні кордону. Монголки заспокоюють, пояснюючи, що вони їдуть в цьому ж бобіку з баулами, а нас з канадцями завезуть наступним. Шайтан з вами!

Почекати запропонували у на диво чистій Тойоті, що стоїть при дорозі. Через 20 хв з'являється "джип", в який ми застрибуємо і їдемо перетинати кордон. 

Під час мирної прогулянки монастирем до мене причепився місцевий юродивий бомж, агресивно чогось вимагаючи. Ходив за мною хвилин 15. Довелося самому проявляти агресію, після чого бомж  капітулював і від своїх намірів відмовився.

Монголія

 

Усім любителям розкоші та відпочинку  в стилі all inclusive 

присвячую

Інтерес до Монголії в мене з'явився після того як я дізнався, що у 1939 році мій прадід Іван Степанович брав безпосередню участь в бойових діях на річці Халхин-Гол. Збираючи інформацію перед поїздкою, я провів своєрідне флеш-опитування своїх земляків. Вдалося з'ясувати, що при слові "монгол" більшість людей відразу малює собі в уяві такого безжального "каратєля made in Asia", який мчить на коні з лютим виразом обличчя, і зі східною жорстокістю нищить все/всіх на своєму шляху. Чудовий образ ворога та об'єкт спрямованої ненависті, який дуже допомагає згуртувати навколо себе людей. Щоб не повторювати чужих помилок, коли образ вищезгаданого "каратєля", як правило, існує лише в хворобливій уяві, я вирішив перевірити реальність його існування - поїхати на батьківщину Чингісхана.

Варто зазначити, що окрім "класичної" Монголії – незалежної держави, столиця якої Улан-Батор, існує також автономний регіон "Внутрішня Монголія" в складі Китаю. Тобто, на думку китайців, Монголії є дві: "зовнішня" (некитайська) і "внутрішня" (китайська). Це, з притаманною китайцям простотою у присвоєнні географічних назв, відображається і в китайських ієрогліфах, що позначають ці два поняття- 外蒙古 і 内蒙古.

Фактаж:

 

1. Території обох приблизно однакові (1 564 116 км кв. та 1 181 104 км кв.), але при цьому:

2. У Монголії проживає всього 3 мільйони монголів, в той час як у Внутрішній Монголії їх аж 7 мільйонів!

3. Проте, у Внутрішній Монголії монголи становлять лише одинадцять (!) відсотків від загальної кількості населення.

Можете собі уявити скільки там китайців.

********

Відправною точкою моєї поїздки був Пекін, з якого перед цим вдалося з'їздити на священну гору Тайшань. Але це окрема історія.  Ще один цікавий історичний факт: столицею Пекін зробив монгольський хан Хубілай - онук Чингісхана - засновник та перший імператор династії Юань, яка правила в Китаї протягом двох століть (XIII-XIV ст.).

Так от, оскільки відстань від Пекіна до Улан-Батору лише по прямій становить 1140 км, розглядалися наступні танспортні варіанти:

– літак відпав відразу (з фінансових міркувань);

– чи є автобус Пекін--Улан-Батор я не дізнавався, бо якщо такий цирк-шапіто і існує, то їхати цілих 1600 км в цьому гармидері - це занадто велика жертва;

– можна було спробувати автостоп, але я був обмежений в часі (потрібно повернутися до конкретної дати)+саме в цю пору року саме в цьому регіоні такий вітрюган і такий холод, що стояти при дорозі аж ніяк не хочеться. 

Залишився поїзд. Квиток на міжнародний потяг Пекін–Улан-Батор в одну сторону коштує 1500 юанів (250 USD). А де гуманізм?Чєловєколюбіє? 

Виявилося, що на цей же потяг (K3/K23) білет з Пекіна до прикордонного міста Ерлянь коштує лише 120 юанів (18 USD). Беру! Загорніть з собою! Там, думаю, через кордон якось прорвуся, а в самій Монголії ціни на поїзд дешевше, так що до Улан-Батора доїду. Забігаючи наперед, з Пекіну до Улан-Батору я доїхав за 48 USD. Приблизно стільки ж було витрачено на зворотню дорогу. Економія показова.

Об одинадцятій нуль-нуль я бадьоро заліз у вагон зі своїм легендарним рюкзаком. 

За вікном гірські пейзажі. Китайці крадькома фотографують мене. Я фотографую гори. Гори, в свою чергу, повинні фотографувати китайців. Це відповідало б принципу циклічності буття, який тут дуже популярний. Отакий виверт у стилі Ніцше.

З розмови я зрозумів, що її дочка/син навчається в Росії, вона дуже переживає, що вона/він ще досі не одружилася/одружився. Це дало підстави думати, що в неї все-таки дочка. Переводжу розмову в більш конструктивне русло і дізнаюся, що, справді, набагато вигідніше переночувати в Ерляні, зранку перетнути кордон всередині машини, а там далі дешевим поїздом до Улан-Батора. На моє запитання де можна недорого переночувати в Ерляні вона відповіла приблизно наступне: "Єсть одін СМЄШНОЙ отель за 25 юанєй, но главноє добриє люді". Зізнаюся, чув усяке про готелі і хостели (від інтелігентного неприйняття: "жуткій клоповнік с грязнимі матрасамі" до жлобського "класний, бо можна виносити зі сніданку продукти в кишенях"), але слово "СМІШНИЙ" звучало вперше. Чому наша нова знайома обрала саме цей прикметник, сказати важко. Хоча в глибині душі я розумів, що 25 юанів – це справді смішна ціна, а головну заповідь туриста "Чим гірше – тим краще" ніхто не відміняв. 

Під кінець нашого діалогу Чорна Перлина показує, що у неї болить горло, тому я віддаю їй залишки таблеток "Стрепсілс" і лізу на свою верхню полицю. В поїзді настільки холодно, що, читаючи біографію полярного дослідника Руаля Амундсена, я відчував себе членом його експедиції, який героїчно мерзне в палатці в Антарктиді. І ще невідомо де холодніше.

Епопея з холодом у нашому вагоні закінчується тріумфально – за 40 хвилин до прибуття поїзду провідник пропонує усім перейти до сусідніх вагонів. Стоячи аплодую своєчасності прийняття рішень та оперативності їх виконання! Ті з нас, хто ще був у змозі пересуватися, стряхнули з одягу іній і пішли у сусідній вагон. 

Тут до мене підійшла рудоволоса канадська дівчина і рідною для неї англійською чемно запитала чи я їду в Монголію. В загальних рисах описав їй свій план, після чого вона поцікавилася чи знаю я дешевий хостел в Ерляні. Вважаю своїм обов'язком сказати правду і попередити її про умови проживання."Я то знаю. 25 юанів коштує, – кажу, – тільки Вам навряд чи підійде. Там умови дуже "смішні". Так і передав. Нехай ще хтось, окрім мене ламає голову над тим, що таке "смішний хостел". Дівчина з розумінням киває, мовляв, це якраз те, що треба. 

Поїзд прибуває. Зістрибую на перон, повідомляю монголкам, що нас побільшало. Чекаємо Йоші. Підходить наша нова канадська подруга на ім'я Шейла. Підходить не сама, а з сестрою-близнюком Алішею. Швиденько усім кагалом знайомимося, я хапаю монгольскі баули, і наш строкатий українсько-монгольско-японсько-канадський колектив марширує до таксі. На двох машинах (по 10 юанів/людина) доїжджаємо до омріяної хібари.

Вечеряючи макаронами швидкого приготування за 6 юанів, розговорився з канадськими дівчатами. 

Дівчата по-своєму унікальні: дві сестри-близнючки, які є громадянами Канади, народилися в Японії, мама у яких з Ірландії, тато з Німеччини, а живуть вони в Мексиці. Це все, що я встиг записати у блокноті. Вирішив не ризикувати і далі про генеалогічне дерево не розпитувати – мені і цього здалося забагато (ще, не дай Боже, виявиться, що бабуся в них з Аргентини, а дід з Островів Зеленого Мису – тут ніяких блокнотів не вистачить). Зараз вони через Китай прямують з В'єтнаму до Монголії, звідки вилітають в Угорщину, щоб звідти повернутися в Мексику (скільки країн було озвучено в цьому абзаці?). Ну і на закуску: окрім них двох, в сім'ї ще 9 дітей. Тобто, всього одинадцять нащадків. З глузду з'їхати можна. Від мами в них руде ірландське волосся, а від тата – німецьке прізвище Kruse.

Підозрюю, що межі між двома статями в західних країнах уже настільки невиразні (чи то чоловіки перевелися, чи жінки самі так хочуть), що такі, здавалося б, елементарні речі, як відкривання дверей, пропускання вперед, допомога в носінні важкого рюкзака, викликали у дівчат щире здивування. Мені аж трохи ніяково було. А рюкзаки у них були забиті під зав'язку, важкі і непідйомні. Наче дівчата везуть в них контрабандою якийсь нововідкритий надважкий елемент.

Авто зупиняється, нам показують, що ось там митниця, ми виходимо, а машина стає в автомобільну чергу на перетин кордону. Китайська митниця спокійна, ніякого шуму. Приємно здивував китайський митник, який, взявши мій паспорт, з посмішкою запитав як я ставлюся до однієї з країн, яка межує з Україною. Почувши мою чесну відповідь, він з ще більшою посмішкою зізнався, що ставиться аналогічно. І наостанок додав: "Щасливо! Приїжджай до нас ще!". Проходжу короткий коридор, в кінці якого сяє яскраве світло, наче у фінальній сцені фільму "Куб". Декілька кроків і ми всередині монгольскої митниці. Тут переважають гнітючі сірі тони. Мені без жодного слова ставлять штамп у паспорт. Все. Я в Монголії! Готовий їсти м'ясо коня і кочувати.

У однієї з монголок приступ сентиментальності - вона видає фразу, яка приблизно означає наступне: "Очєнь худая!", і мало не зі слізьми на очах по черзі обіймає канадок. А я значить в її розумінні не худий. Таку людину я поважаю. 

Монголки залишаються, бо їм потрібно кудись відправити баули. Нас саджають у таксі (10 юанів/люд.), яке успішно довозить нас до залізничного вокзалу міста Замин-Ууд .

На годиннику 13.20. Згідно розкладу, найближчий поїзд до Улан-Батору 0 17.10, прибуття рано вранці. Міняю китайські юані на монгольські тугрики (так і називаються) по курсу 1 до 304. Разом з канадками за 21800 т (11 USD) купуємо квитки "Замин-Ууд – Улан-Батор". До речі, залізнична гілка в цій країні лише одна – "Трансмонгольська залізниця", що сполучає Китай (м. Цзінін) з Росією (м. Улан-Уде). Після більш близького знайомства з цією країною стало зрозуміло, що якби ця залізниця не була потрібна росіянам та китайцям, то монголи  спокійно прожили б і без неї. Це не їхнє.

Тепер є декілька годин, щоб роздивитися навколо і сходити на розвідку. В сусідній вокзальній будівлі є дуже хороший безкоштовний wi-fi (і google, і все інше працює повноцінно). Також можна подивитися телевізор, якщо Ви є прихильником монгольских серіалів.

За годину до відправки поїзду ми вирішуємо перекусити. Для зігрівання, так би мовити. Вегетаріанцям в Монголію краще не потикатися. М'ясо тут скрізь. Але яке М'ЯСО! Неземне! Тане в роті! Особливо сподобалося блюдо "бууз" – варіації на тему пельменів. Якщо у нас в них не шкодують тіста, але жмуться м'яса, то тут все з точністю до навпаки.

З повним черевом залазимо у потяг. Якщо попередній називався "рідне купе", то це – "рідний плацкарт". На дворі темно, тому за вікном нічого не видно. Лише місяць освічує навколишню порожнечу. 

Підходять дівчата, сідають поруч і пропонують зіграти в карти. Просять навчити якоїсь української гри. Найпоширеніша гра в нас називається "Fool", кажу. Запитання "чому вона найпоширеніша?" змусило мене задуматися. Сяк-так навчив. Видно, що дівчатам досить непросто усвідомити усі тактичні хитрощі. Потім вони мене навчили двом американським іграм, настільки простим, що наш "дурень" (гра) на їхньому фоні (мається на увазі, на фоні ігор) вимагає енциклопедичних знань. 

До нас час від часу підбігав монгольський хлопчик, віком близько 3 років. Через годину цей же малюк прибіг вже зі здоровенним фінгалом під оком. 

Спав з перебоями. Всю ніч за стінкою ревіло немовля, на нижній полиці монголи зібрали консиліум і щось жваво обговорювали.

Прокинувся я близько 6.15. Ранок був морозний. Вікна покриті інієм. Вирішив помити голову. Для цього маневру набрав в пластикову пляшку 0,5 трохи дармового кип'ятку, і поки пляшка остаточно не зморщилася побіг в туалет розбавляти його холодною водою. 5 хвилин над умивальником і "ваши волосы нежные и шелковистые", як у рекламі. На сніданок чай і калорійні фініки (дякую своєму приятелю з Тунісу, який напередодні презентував мені цілу коробку).

Дівчата пропонують зупинтися у хостелі Golden Gobi. Виходимо з поїзда. Мороз лютий, пробирає наскрізь. Застрибуємо у тролейбус (500 тугриків), усі вікна якого вкриті льодом, крізь них абсолютно нічого не видно, тому свою зупинку можна вгадати лише маючи навички ясновидця. Манера їзди водія свідчить про те, що лобове скло в нього теж замерзло. З горем пополам виходимо в центрі міста. Улан-Батор нагадує заселений монголами Харків. Тут використовуються кириличний алфавіт, тому усюди можна побачити незрозумілі за змістом написи зрозумілими буквами. Ніби хтось забув перемкнути розкладку клавіатури з російської на англійську. Коротка пішохідна прогулянка і от ми вже в хостелі. Все в яскравих кольорах, тепло, гарно. Нам по-домашньому відразу пропонують чай/каву. Проживання коштує 8 USD. 

На сентименти часу немає, тому залпом випиваю чай, закидаю речі на традиційне верхнє ліжко і йду дивитися центральний буддійський храм з яскравою назвою Гандан (повна назва – Гандантегченлін), заснований у 1835 році. Незважаючи на неспокійні роки (1938-1944), він залишався офіційно діючим буддійським монастирем навіть в період соціалістичної Монголії і опіумом для народу не вважався. На відміну від китайських храмів, більшість з яких "капітально реставрована" та чітко орієнтована на туристів, таким чином перетворившись на відверту пустишку, у Гандані залишилося  чимало незайманих місць, від яких віє старовиною. Це відчувається.

Сон при такій температурі – це ризик, тому вирішую прогулятися поїздом. Потрапивши в вагон-ресторан, на запитання чи є у них ці макарони швидкого приготування, на що отримав геніальну відповідь: "Ні, але є Кока-Кола". В тамбурі повно мішків з вугіллям, але у вагоні тепліше від цього не стає.

Головною реліквією є мідна статуя Авалокітешвари (висота 26 метрів), що вкрита 8,6 кг сусального золота. Під час Другої  світової війни статуя була демонтована та вивезена радянськими солдатами для переплавки на сняряди. Відновлена у 1996 році на кошти від народних пожертв. Розташована вона всередині центральної споруди (на фото). Фотографувати її заборонено.

Напис про дружбу між Монголією та СРСР скріплений синьо-жовтою стрічкою.

Йдучи до хостелу, як вовк у фінальній сцені мультфільму "Жив собі пес", помітив у вітрині кіоску щось знайоме.

Жителям славного міста Обухова привіт!

В місцевих супермаркетах полиці гнуться від українського шоколаду "Roshen" та російських молочних продуктів. Мені, як кулінарному язичнику, що поклоняється двом речам: солодощам та сметані, після порожнього в цьому плані Китаю здалося, що центр землі знаходиться саме тут. 

В хостелі за чаєм познайомився з мініатюрною шведкою, яка навчалася в Австралії, а зараз по землі і воді (тобто, без користуваня авіатранспортом) повертається в рідну Швецію.

Також познайомився з британською парою (в класичному варіанті): схожий на Віктора Чанова Samuel та його дівчина Lex, підстрижена майже під нуль. Вони прямують у зворотньому напрямку – поїздами з Англії до Австралії. На шиї в Семюела висить жетон ВДВ. Каже, що подарували демобілізовані російські десантники, з якими йому довелося пити горілку в російському поїзді.

Не хостел, а "Клуб фанатів залізничного транспорту". 

Сидіти на одному місці мене втомлює, бо як відомо, Via est Vita. Йду прогулятися сучасним центром міста.

Духовно наситився – час насититися кулінарно. Закладів, у яких можуть виконати це бажання, тут безліч. Порції величезні і м'яса ніхто не шкодує. За 4-5 доларів наїдаєшся так, що стає важко дихати. 

Аутентичні вікна ще "з тих часів".

Цей ранок виявився ще холоднішим, ніж вчорашній. Добре, що одягнув три пари штанів.

Як бітломан з 19-річним стажем, перш за все, відшукав пам'ятник "The Beatles" (був колись такий музичний гурт). 

Максимально використовуючи свій зріст та довжину рук зробив на ньому напис маркером.

Звідси до парку Терелж можна доїхати на мініатюрній маршрутці. Мені за 1 USD вдалося домовитися з водієм Kia Cerato, який саме виїздив в тому напрямку. Це хвацький 20-річний парубок з вкрай нерівномірним знанням англійської. Не знаю яким чином він її вивчав, але такі елементарні слова як "їсти", "спати" йому невідомі (а може це був передовик виробництва, який не спить і не їсть?), натомість "selfie", "верблюд", "зарплата" з його вуст звучали (а може він говорив монгольською щось співзвучне, а я сприйняв це за англійські слова?). Хтозна.

Монгольські сувеніри – це насамперед вироби зі шкіри (гаманці, обкладинки для документів) та повсті (іграшкові верблюди, тепле домашнє взуття). Хотів придбати собі ефектні капці, але про 45 розмір тут ніхто й не чув. Остання цифра - 43. Тому взяв пару життєрадісних малюнків на шкірі та портрет Чингісхана.

В хостелі мої канадські подруги готуються до завтрашнього вильоту. Дівчата з дуже скромними фінансовими можливостями. Не маючи ані ноутбуку, ані мобільного телефону (не просто під час подорожі, а взагалі), вони побували в стількох країнах! Такими людьми я щиро захоплююся. 

День пройшов вдало. На завтра запланована поїздка в безкрайні степи через парк Горхі-Терелж. Засинаю з посмішкою на обличчі, не підозрюючи, що наступного дня вдасться настільки глибоко зануритися в справжнісінький монгольський побут і оглянути його зсередини.

 

Прокинувся, як завше, за декілька хвилин до будильника. Ранкові вправи дали заряд бадьорості, а калорійний сніданок – запас енергії.

В найближчому банку про всяк впадок обміняв невелику суму грошей. Юані тут є не менш популярною валютою, ніж долар.

Знаходжу потрібну зупинку, з якої відправляється автобус до населеного пункту Налайх  – проміжної точки між Улан-Батором і парком.

На цій зупинці є free wifi. Це в країні, яка, на відміну від інших, не робить сповнених пафосу гучних заяв про "свій європейський вибір". Щоправда, "європейський вибір" (тільки в іншому плані) монголи вже робили 800 років тому. Результатом тієї інтенсивної "євроінтеграції" є чимало сучасних європейців зі східними рисами обличчя.

На такому холоді простояв 40 хвилин. А автобуса все намає. Звернувся за допомогою до дівчини на зупинці, пояснив англійською своє бажання, і мене відразу посадили в перший автобус, пообіцявши повідомити де моя зупинка. З'ївши решту туніських фініків, побачивши крізь вікно пам'ятник Г. К. Жукову, я заснув. Це, до речі, риса, яка доводила (і продовжує доводити) до сказу багатьох близьких мені людей.

Десь через годину мене розштурхали і урочисто сказали, що час виходити.

Тим не менш, розмова велася без упину, а з вікна відкривалися чудові краєвиди безкрайніх просторів. В деяких місцях водій люб'язно зупинявся, щоб я міг спокійно сфотографувати цю красу.

Кам'яна фігура черепахи, утворена природним шляхом.

Добре, що перед поїздкою я прочитав про цих милих динозаврів. У непідготовленої людини такий пейзаж, кажуть, викликає істерику. Воно й не дивно. Динозаври, як живі. 

Ми під'їжджаємо до селища, у якому мешкає водій. Завтра він їхатиме в Улан-Батор, тож домовляємося, що о 12.00 зустрічаємося на цьому ж місці – навпроти його будинку. 

Коротке прощання і я вже йду на околицю села, за якою починається інший світ. 

Переходжу замерзлу річку.

Під'їжджаємо до парку, на в'їзді до якого стоять величезні ворота. Для місцевих в'їзд безкоштовний, для іноземців платний - 3000 тугриків (1,5 USD). На місцевого я схожий лише тим, що в дитинстві любив молоко. Тому доводиться платити.

За поворотом відкривається конандойлівська картина під назвою "Загублений світ".

© М. О. Іжик, 2014-2019

Це вам не Мадейра. Дертися на гору довелося під кутом 45 градусів, з важкою торбою і абсолютно непридатним для таких маневрів взуттям. Але чергове "очищення через муки" не завадить. Більше буду цінувати місто з красномовною назвою "Рівне"!

Час від часу доводиться робити планові зупинки – перепочити і сфотографувати.

Нарешті, як було сказано у фільмі "Сеньйор Робінзон", "людська істота подолала сили стихії" –  і я зверху. Чоловік завжди повинен бути зверху.

Відзначити таку подію вдалося високоякісними житньо-пшеничними галетами з магазину "Decathlon". Кожна калорія в таких походах на вагу золота. 

Час спускатися. Тим більше, що сонце теж невпинно сідає.

Як відомо, людині потрібна їжа і дах над головою. Якщо з першим я розібрався, то стосовно другого потрібно щось думати - ночівлю з рюкзака просто так не виймеш. Навколо, куди не кинь оком - лише гери. Крім герів більше ні герА немає. Це суттєво спрощує завдання людині, яка за гороскопом терези, і для якої робити будь-який вибір – суцільна мука.

Прошкандибавши ще з кілометр, я натрапив на чергове поселення. 

Біля огорожі заклопотано ходить чолов'яга, одягнений як у наших поліських селах – первісний колір одягу та його форму визначити неможливо. З прадавніх часів дуже популярним є універсальний метод досягнення мети під назвою "Я – броньолобий". Підходжу до чоловіка і жестами показую "сон". Він з інтересом спостерігає за цією пантомімою. Додивившись до кінця, заднім ходом йде в юрту, не відриваючи від мене погляд. "Зараз покличе інших глядачів подивитися європеоїдний театр одного актора" – подумав я. До мене виходить хлопчик років 12, з сережкою у вусі та лижних штанях, які колись були білі, а зараз кольору хакі. Тим не менше, юний панк володіє англійською на рівні "elementary". Почувши про ночівлю, він відповів, що за декілька кілометрів звідси є туристичні юрти за 20$. Пояснюю, що з усіх ночівель душа у мене лежить виключно до тієї, за яку не беруть гроші. Хлопчик кличе маму. Вона привітно оглянула мене і жестом показала "Ходімо!" і завела мене у юрту, діаметром метрів 5. 

Наявність дерев мене відверто здивувала. За ними натрапив на язичницький символ. Клаптики тканини на ньому нагадують про Тибет. 

Селище проходжу, йду далі. Як то кажуть, чим глибше – тим краще. Пройшовши декілька кілометрів, зробив висновок, що просто швендяти по рівнині – це занадто легко. Широти захотілося. Тому обрав найближчий пагорб, щоб вилізти на самий верх і оцінити ландшафт. 

За ним знаходиться невеличке поселення – декілька наметів. Місцеві юрти монгольскою мовою називаються "гер". 

Вражає неймовірний симбіоз архаїчності (гер як явище) і хай-теку (супутникова антена).

Всередині повно людей – підлітків та дітлахів. Усі (за винятком одного монгола зі срібними перснями, одягнутого в дорогий сучасний одяг) дивляться на мене широко (наскільки дозволяє фізіологія) розплющеними очима. Щоб хоч якось розрядити ситуацію, посміхаюся і роблю щось на зразок стриманого поклону. З найбільшим здивуванням на мене дивилася 2-річна дівчинка. Взагалі, діти мене бояться. Щоб не дати дитині отямитися і спрацювати "на випередження", дістаю залишки шоколаду і пригощаю дитя. Лід розтоплено. "Крига скресла", бо людина, яка дає шоколад, апріорі не може бути небезпечною (це я сам ще з дитинства пам'ятаю).

Мені показують моє койкомісце. Кидаю на нього рюкзак, знімаю кожуха.

Власне кажучи, конструкція юрти є доволі простою. Стіни обтягнуті повстю, яка кріпиться до "дранки". 

Радикальним технологічним рішенням є дірка в конусоподібній стелі, крізь яку виходить димар металевої груби.

Незважаючи на зовнішній холод  (–20 за Цельсієм), всередині порівняно тепло. Можна ходити в светрі.

Зі мною починає розмову хлопчик років 9-ти на ім'я Буйнаа, який протягом цілого вечора (в міру своїх можливостей) був моїм перекладачем. За що я йому щиро вдячний!

Він вказує пальцем на молодого хлопчину і з особливим почуттям каже: "Шаман!" Потім гордо показує шаманський костюм усіма необхідними обладунками.

Далі Буйнаа діловито цікавиться:

– А в тебе є з собою "фільми для дорослих"?

– Немає. – кажу – Цього разу якось забув взяти. А тобі не рано таке дивитися?

– Ні. У нас в Монголії діти дивляться такі фільми разом з батьками.

Після цього одкровення мені стало дивно, що монголи завоювалили лише частину світу, а не увесь повністю. Справді, проти таких людей воювати марно...

Життя в юрті б'є ключем. Хтось курить самокрутку з газети, хтось грається на телефоні, хтось пасивно за всім цим спостерігає.

Монголи справляють враження людей доволі пасивних і не надто охочих до роботи. Як Чингісхану вдалося об'єднати таку величезну кількість людей, підпорядкувати їх спільній меті і вправно ними керувати, змітаючи все на своєму шляху? Це, безперечно, була людина з колосальною харизмою. Хоча, може в той час активно функціонувало яке-небудь ОМТ (Общественное Монгольское Телевидение), і новини на кшталт "Пів'європинаш!" тріумфально лунали безкрайніми степами, змушуючи кочовиків вірити у власну винятковість при виконанні місії "порятунку світу". Хтозна.

Один з монголів побачив у мене на телефоні малюнок синьо-жовтого чортеня з тризубом і написом "Ukraine". Попрохав намалювати йому на грудях таке саме, але з написом "Mongolia".

Монгол з тризубом дуже гарно вкладається в сусідську народну теорію всесвітньої змови під назвою "Враги обложили со всех сторон!".

Далі мешканці юрти цікавляться чи граю я в баскетбол. Ха (багатозначно задираю брови)! "Ходімо пограємо" - кажуть. Це вже цікаво... Виходжу на двір, шукаючи поглядом баскетбольний майданчик. Де там! В степу вкопано трубу з баскетбольним кільцем... і все. Добре, що щит є. Про розмітку я навіть не питав. І так зрозуміло, що 3-очкова зона тягнеться аж до Улан-Уде. Тим часом монголи поділилися на 2 команди – в кожній по 4 гравці. 

У такий екстремальний стрітбол я не грав ні до, ні після. Вроджена монгольська риса "пру навпростець, перешкод не бачу" тут проявляється повною мірою. Поняття фолу відсутнє. Виводити м'яч не потрібно - хто зробив підбирання, той і відразу атакує. І все це при температурі –20. Єдиний плюс: холод діє як анастезія і ударів по руках не відчувається. 

Награвшись аж до самої темноти, повернулися в юрту, де нас відразу покликали вечеряти в центральну будівлю, яка, власне кажучи, і не юрта, а майже будинок - прямокутної форми, з вікнами.Це вже Luxury. Тут, наскільки я зрозумів, мешкають батьки і та 2-річна поціновувачка шоколаду. Усім наливають порцію супу – гарячої рідини з крапельками жиру і пласкими шматками тіста (як пельмені без начинки). 

Коли люди зі скромними статками від щирого серця діляться з тобою їжею - це завжди зворушливо. Як на мене, відчуття, що з'являються після прояву доброти і турботи зі сторони абсолютно незнайомих людей і є тим, заради чого варто подорожувати. "Немає більш прекрасного свідчення Божого промислу, ніж щедрість бідняків" (Грегорі Девід Робертс "Шантарам").

Після вечері життя сприймається виключно в яскравих тонах. Буйнаа поцікавився чи бажаю я подивитися на традиційний монгольський обряд. "Якщо це не "похищение невесты" – кажу – то залюбки!" Буйнаа не дивився фільм "Кавказька полонянка", тому, не розуміючи дотепу, заперечно хитає головою. "Ні", – каже –"сьогодні у нас в гостях шаман і на численні прохання жителів міста й області він проводитиме колективний сеанс." Я від несподіванки аж підскочив! Про таке і мріяти не міг!

Ставлення до цієї події у всіх тутешніх дуже серйозне й урочисте. це відчувалося. Усі зібралися у центральній будівлі. Охочих прийшло чимало. Більшість (в тому числі і я) сиділа на підлозі. Юний перекладач поросив не фотографувати і не знімати відео - це суворо заборонено, бо шаман не може зосередитися. Зробити одну фотографію і навіть зняти коротке відео все ж вдалося. Клацнув я непомітно, тому, думаю, на шамана це ніяким чином не вплинуло. Як буде видно згодом, на шамана такі дрібниці взагалі не діють.

Отже, ми сидимо, намагаючись якомога тихіше дихати. Посередині кімнати сідають двоє хлопців. З одним із них я грав в баскетбол (кандидат в шамани), а інший (уже сформований шаман) – це той, який не звернув на мене жодної уваги, коли я вперше зайшов до юрти. Ймовірно, мали місце певні ревнощі, бо загальна увага тоді цілком переключилася на мене.

Обидва одягнені в пістряве вбрання зі страшними шапками-масками на голові. Старший починає рухати тулубом, описуючи коло, головою б'є в бубен, який тримає в руках. Усі присутні дивляться на це з жахом, від чого загальна картина стає моторошною. Рухи раптово припиняються. Шаман голосом соліста гурту "Cannibal Corpse" (даруйте, кращої аналогії не знайшов) кидає уривчасті фрази. Один з монголів підхоплюється і наливає йому гранчак горілки, яка стоїть напоготові. Шаман з почуттям власної гідності неквапливо, наче це березовий сік, випиває увесь стакан. Тривожна мовчанка. Атмосфера така, наче зараз станеться щось неймовірне. Шаман знову видає якісь звуки і йому в ту ж мить запалюють цигарку, встромивши її в старовинний мідний мундштук. З такими способами введення себе в транс у нас половина країни - це професійні шамани. І тут він як пожбурить мундштук з цигаркою у стіну! З такою люттю! Напевно, прочитав мої скептичні думки. Напруга така, що чути як б'ються серця. Шаман називає ім'я (іноді навпаки фальцетом) і до нього по черзі підсідають мешканці селища. Він страшним голосом задає питання, після чого дає настанови. Багатодітну маму змусив урочисто випити 100 грам горілки (поширений спосіб вирішення проблем!), бідного чоловіка у драному одязі взагалі прогнав зверхнім жестом руки, викликавши у нього справжній відчай. Я подумки прочитав усі молитви, які знав (та ще й по декілька разів) і пообіцяв собі вивчити нові.

Невдовзі шаман викликав мене. Перекладач сів поруч. Попросили показати руку. Я простягнув праву, а ліву тримаю в кишені, скрутивши з пальців укр.нар.оберіг, що боронить усього недоброго. Як слід роздивившись руку, шаман видав, що зараз у мене не дуже  хороша робота (це при тому, що я на той момент вже не працював). Напевно, "не дуже хороша", бо немає мозолів на руках. Ніяких ліків від поганої роботи мені не прописали. Може воно і на краще, бо пити стаканюрами горілку я не спеціаліст.

Шаман проконсультував ще декількох осіб, допив решту горілки, і сеанс було оголошено закритим. Загальне враження дуже сильне. Неозброєним оком помітно яке важливе значення для тутешніх людей мають стародавні вірування. Це варто побачити на власні очі.

Повернувшись до юрти, почав вкладатися спати. Зняв джинси, вирішивши спати ЛИШЕ В ДВОХ штанах та светрі. Наївний.

У монголів вечір розваг продовжився грою в доміно. При цьому гральними кістьми по столу били так, що місцеві кроти, які від природи сліпі, ставали ще й глухими. Я на це не зважав, бо після такого дня справді хотілося спати.

Десь годині о 4 ранку я прокинувся від просто-таки антарктичного холоду. Таке враження, що обличчя покрилося шаром криги. Не знаю скільки в юрті було градусів, але впевнений, що нижче нуля. Причина доволі проста: дрова в грубі вигоріли, а дірка в стелі явно не сприяє збереженню тепла. Озирнувся навколо. Монголи сплять по двоє, з головою накрившись ковдрою. Правильно роблять, мушу Вам сказати. Замерзлими руками натягую на себе джинси, одягаю шапку, накидаюна верхню частину тіла свій кожух і накриваюся з головою ковдрою. В такому вигляді проспав аж до 10.30.

Сонце вже піднялося височенько. Монголи потроху підводяться. Я теж вилажу з-під своїх утеплень. Поснідавши печивом, прощаюся зі своїми новими друзями. Сердечно дякую їм і вирушаю в столицю. 

Без особливих зусиль розібрався на місцевості і в призначений час був біля будинку водія, який довіз мене до Улан-Батора. На залишки тугриків я купляю "біле золото" (сметану), яку в Пекіні знайти ой як важко! 

В поїзд до китайського кордону я сідав з почуттям виконаного обов'язку. Звинуватити мене можна в чому завгодно, але тільки не в "недостатньому зануренні у середовище".