Мадейра

Вступ

Мадейра... Серед жіноцтва це слово набуло неабиякої популярності завдяки Мурату Насирову, ставши еталоном розкішного курорту, про який можна сміливо розповідати подружкам. Подружки будуть заздрити і влаштовувати скандали своїм бойфрендам або чоловікам, які возять їх лише в Туреччину або Єгипет.

Серед чоловіків (переважно, старшого покоління) слово асоціюється насамперед з вином "Мадера". Таким чином, острів в обох випадках несе задоволення.

Мадейра розташована у північній частині Атлантичного океану між Азорськими островами та Канарами і належить Португалії. До Африки хоч і дуже близько (під боком знаходиться Марокко), але тутешня культура від початку й до кінця європейська.

Це курорт або для літніх людей, які хочуть насолодитися спокоєм і прохолодою від буремного Атлантичного океану, або для енергійної молоді, яка обожнює ходити в гори.

Архіпелаг Мадейра був відомий ще в Давньому Римі. Римляни задовго до появи Deep Purple іменували його «Пурпурові острови» (лат. Purpurariae insulae), оскільки він слугував їм як місце видобутку пурпура з равликів.

У 1419 році Жоао Гонсалвеш Зарку з Португалії відкрив Мадейру, після того як потрапив в шторм, досліджуючи береги західної Африки. Оскільки острів був покритий незайманими лісами його назвали "Мадейра" (що означає "деревина"). Незабаром, щоб підготувати цей клаптик суші для проживання, його взяли і підпалили. Кажуть, що вогонь тривав 7 років, поки все, за винятком невеликої північної ділянки, не перетворилося на попіл. Однак зараз, дивлячись на природу острова, неможливо уявити, що тут були такі руйнівні пожежі. Це дає примарну надію на те, що років через 600 таким же феніксом відродиться бурштинове Полісся, яке зараз нагадує згарище.

Незважаючи на дощ, літак благополучно сів у столиці острова – Фуншалі. Місто отримало свою назву завдяки великій кількості  фенхеля, яким багата ця місцина. Населення на всьому острові, як в місті Рівному – 260 тисяч. Аеропорт розташований прямо біля океану, вода у якому виглядає якось зловісно. До речі, злітна смуга тут на 200 м коротше, ніж повинна бути, про що напередодні прильоту краще не знати. Дорога до міста проходить через тунелі, зроблені у скелях. Тут вочевидь читали Івана Франка. "Лупайте сю скалу...", як заповідав класик. 

Від зупинки до хостелу я зробив тренувальну пішу прогулянку. Атмосфера в місті надспокійна і безпроблемна. Народ, переважно старшого віку, статечно сидить в кафе. Молоді зовсім небагато. Це  – курорт, який обожнюють європейські пенсіонери. Воно й не дивно – увесь рік тут тримається комфортна температура від +20 до +26.

Піратський компонент

 

В давнину Фуншал був відверто слабо захищений від піратів. У 1566 р. 1200 французьких корсарів під командуванням Бертрана де Монлюка – племінника маршала Франції і придворного короля Карла ІХ (1550-1574 рр.) – висадились в порту Фуншала. Вони обійшли форти міста і дотепно напали зі сторони суші, поки спантеличені португальці намагалися перетягнути гармати, направлені в море. П'ятнадцять днів пірати грабували місто і всіляко насолоджувалися життям, не залишивши практично нічого цінного.

В цілому, піратський дух тут був, є і буде. Особливо він відчувається під час прогулянок вузькими вуличками, коли здається, ніби з чергової таверни, з брудною лайкою і грубо витираючи губи від рому засаленим рукавом свого камзолу, вийде ефектний флібустьєр з плюмажем. Одним словом, тематично розгулятися є де.

Продовжуючи тему таверни, не можна оминути увагою такий шедевр місцевого кулінарного мистецтва, як пунш. Португальською пишеться "puncho" (читається, "пуншо"). Береться ром, вироблений з цукрової тростини, в потрібній пропорції до нього додається сік маракуйї, після чого все це старанно розмішується за допомогою спеціальної дерев'янної палиці. Напій подають з оливками або арахісом. Кажуть, що після двох фужерів життя стає легким та безтурботним, тягне на геройські подвиги, і, вийшовши з таверни, радієш речам простим: сонцю, усміхненим смаглявим людям, старовинній бруківці, океану та +20 посеред зими.

Фуншал – це пагорби, вкриті будинками з однаковими дахами. Тут ніщо не виділяється (в поганому сенсі) і композиційно все виглядає  правильно і візуально приємно. 

Сам будинок розташований на схилі, тому один поверх над землею (кімнати, кухня, столова), а один іде вглиб (там знаходиться кабінет Філа, два комп'ютера з інтернетом і простора кают-компанія).

В день мого приїзду Аня запросила ввечері грати в мафію, повідомивши, що прийде "багато наших". Мої найгірші сподівання не виправдалися, і "наші" справді виявилися нашими. В ході розмови я дізнався, що раніше на Мадейрі кожен третій був українцем, але зараз багато хто поїхав на континент, бо тут занадто спокійно і, відповідно, нудно. Нашим подавай іскристу дійсність! Козацькому роду, як відомо, нема переводу. В тому числі, і в гугл транслейт. Окрім наших, в мафію грає місцева усміхнена молодь, а також літнього віку стильний англієць. Треба визнати, що британці, незалежно від прожитих років, вміють виглядати круто, хоча ніби нічого особливого на них немає.  Їх завжди можна безпомилково ідентифікувати серед інших. 

Наступного дня в хостелі була організована спільна вечеря, на якій я познайомився з мешканцями, виявившись ледь не найстаршим з усіх. Дожився. У 20-літньої  хатньої робітниці з Польщі на ім'я Агнешка, яка тут працює вже півроку, обов'язки хлопця якої виконує 50-літній португалець растаманського розливу, з дредами "та усім чим положено". Дуже цікавий співрозмовник. Понад 30 років він провів на заробітках, зараз повернувся додому. В очах чи то мудрість, чи то втома. Що, в принципі, одне й те ж саме. 

Познайомився з двома хлопцями з Данії. Вони вивчають в Лісабоні португальську. Для мене це так само дивно, як і для данців дивним є те, що українець вивчає китайську. Відразу ставлю головне запитання історії Скандинавії: звідки пішли вікінги – з Данії, Швеції чи Норвегії? У данців з цього приводу лише одна думка (як і у шведів та норвежців своя). Вони схвально відгукуються про Вальгалу – один з варіантів раю, описаний у германо-скандинавській міфології. Якщо передати суть коротко: після смерті воїни потрапляють до раю, там з самого ранку знову йдуть у бій, повторно (!) помирають, після чого, воскреснувши, сідають за стіл і влаштовують бенкет, пиячать, їдять м'ясо кабана. Далі, згідно райського розпорядку, приходять "прекрасні діви" і різними способами розважають героїв до ранку. Безперечно, з таким підходом воювати було значно веселіше.

 

Хайкінг

 

Ополонки тут зі зрозумілих причин немає, тому на Водохреще я на кілька секунд забіг в океан в необлаштованому для цього місці. Коли вискочив, на мене кинулася прибережна собака (в прямому сенсі). Я люто відмахувався брюками і без втрат прибіг назад до людей. В Європі собакам дали стільки прав, що вони від них вже просто казяться. Підозрюю, що фраза "Собака – друг людини" скоро буде вважатися неанімалокоректною і її перероблять на "Людина – друг собаки".

Мадейра є вершиною великого щитовидного вулкана, який височить на 6 км над дном Атлантичного океану. Тому наступного дня я вирішив піти в гори. Без цього відпочинок на острові можна вважати неповноцінним. Як казав О. Довженко: "Відкусивши шматок яблука, набагато приємніше побачити там цілого хробака, аніж його половину." Тому, проконсультувавшися з Філом та інтернетом, обрав пішохідний маршрут "Curral das Freiras" (13 км), що пролягає через перевал Encumeada (1007 м). 

Досвіду прогулянок в горах у мене не було (хіба що декілька артеківських походів на Аю-даг на початку 2000-их). Тому якось по-особливому я не готувався. Прокинувся о 5.50. За вікном ще зовсім темно.  Спакував у звичайний пакет кілограм бананів, пару шоколадок "Mars", 1,5 л пляшку води і роздруковану на декількох аркушах інформацію про маршрут. В цю пору року "світає, край неба палає" на Мадейрі пізно. На вулиці морок, тому доводиться в умовах обмеженої видимості відмахуватися ногами від злих собак, які чомусь не сплять і ніяк не вгамуються. 20 хвилин до центру міста пішки, собаки капітулюють, і я нарешті знаходжу потрібний автобус. Тепер 2 години дороги до початку пішого маршруту. Автобуси тут літають з такою ж швидкістю, як легкові машини в Грузії. Є такий музичний термін prestissimo possible – "швидко, наскільки це взагалі можливо". Тобто, "ще швидше, ніж дозволяє спідометр". Є в цьому якийсь рок-н-ролл.

Помилуватися ранковими краєвидами за вікном вдалося не довше 2 хвилин – подзвонили з роботи. Китайські постачальники в черговий раз заплутали увесь некитайський світ. Довелося робити мільярд телефонних дзвінків по лінії "Мадейра-Шанхай-Київ-Одеса", вкотре доводячи, що китайський філолог – це, насамперед, crisis-manager, і у своєму резюме слово "стресостійкість" треба виділяти червоним кольором, штрих-пунктиром і фосфором. 

Захопливі телефонні розмови призвели до того, що водій знаками показав мені (а може і не мені?) виходити, а я був настільки поглинутий процесом переговорів з Піднебесною, що, зійшовши з автобусу, не відразу усвідомив, що вийшов не там. Проклинаючи Александра Белла, сів на кам'янну лавку. Рано вийшов. Рано. І спитати ні в кого – довкола лише гори. Тому, вирішив просто йти вперед і вгору. Зрештою, земля кругла, хоч це іноді й ставиться під сумнів.

Зустрічаю якихось чолов'яг, бадьоро питаю у них напрямок. Мені не менш бадьоро показують, мовляв, треба туди. Помалу починаю розбиратися. Я вийшов  приблизно за 6 км до початку маршруту. Шлях один-єдиний – по серпантину вперед. Накрапає поки що невеликий дощик. Навколо, як це не парадоксально, гори.

Повз мене іноді проїжджають авто. Намагався застопити, але ніхто не зупинився. Це вам не Білорусь. Звивиста дорога невпинно веде мене вгору. З кожним кроком організм все чіткіше нагадує, що я – людина... дає про себе знати фізична потреба. Не буду детально описувати відкриту мною в той день техніку, яка називається "на схилі під кутом 45 градусів", скажу лише, що паперові листки мені дуже-дуже стали у нагоді. Використав я їх зовсім не за призначенням. Інформацію про маршрут, яку вони містили, довелося в екстренному порядку вчити напам'ять. Порада: роздруковуйте якомога більше аркушів! З хорошого м'якого паперу. Ви не пошкодуєте. 

Отже, я став трохи легшим і нарешті дійшов до високогірного готелю. Через мряку його видно лише на 50%. Саме час з'ясувати куди йти далі. Трударі ремонтують паркан, на мої запитання на пальцях показують, що початок маршруту буде за 1 км. Але в таку погоду туди краще не потикатися, бо слизько, і взагалі нічого не видно. Інформація виявилася правильною, і ось вона, заповітна табличка! Початок маршруту вітає калюжами, багнюкою, камінням та болотом під ногами. Дощ тут не іде – я просто перебуваю у суцільній волозі, яка нізвідкіля не береться і нікуди не дівається. Єдорівнюєемцеквадрат, як кажуть фізики.

У міру проходження маршруту, погода покращується, з'являється сонце, навколо розвиднюється, і відкриваються краєвиди, які варті усіх зусиль.

Роблю привал. Тиша і пейзаж чомусь нагадують Кордильєри, у яких я ніколи не був. В голові починає звучати мелодія "El Condor Pasa". Задоволення від походів у гори полягає в тому, що тут відчуваєш неймовірний ПРОСТІР.

Доїдаю банани і останню шоколадку. Тепер з провіанту залишилася тільки вода. Скільки ще йти – невідомо. Дається взнаки те, що я пішов у гори не в спеціальному взутті, а у звичайних кросівках. На ступнях утворилися мозолі-натоптиші.

Погодні умови змінюються з калейдоскопічною швидкістю – то дощ, то спека. Не здивувався б, якби раптово пішов сніг і небом пролетів би Дід Мороз на своїх оленях.

Під час затяжних прогулянок я натрапив на старезний форт, з якого контролювалися морські підступи до острову. Атмосфера в ньому зразкова. Неначе потрапляєш на декілька століть назад, коли  з метою заробітку люди в трикутних капелюхах плавали на шхунах, отримуючи зарплату не в конвертах. А за ними пильно спостерігало місцеве населення, тримаючи запалений факел дуже близько до ґнота гармати, щоб бабахнути по них ядром. 

Неабияк вразив цілий легіон котів у форті. Можливо, це якась піратська традиція. Боротьба з гризунами? Ледь не на кожному кроці коти і кішки (щоб без сексизму) лежать/сплять на пальмових листках, демонстративно позіхають, виражаючи повну байдужість до довколишнього світу. Вони не читають новин і не знають, що в світі бувають вибори. Цілковита ідилія.

Вхід у форт коштує 1 євро. У касира не знайшлося решти з п'ятірки, тому мене люб'язно пропустили безкоштовно. Вдячний.

Краєвид відкривається чудовий. А ще там чомусь стоїть фігура Санта-Клауса у натуральну величину (а яка, до речі, у нього величина?)

Фуншал – рідне місто Кріштіану Роналду. Хоч я і не є прихильником його футбольного таланту і запаморочливих атлетичних даних, фото музею, відкритого на його честь, для історії зробити варто. 

Про про про проживання

 

Прихилити свою світлу голову я вирішив у хостелі, власниками якого є інтернаціональна пара: абориген (тобто, місцевий) Філіпп, на честь якого будівлю було скромно названо "Phil's Heaven", і харків'янка Аня, яка вболіває за "Металіст". Філіп – живий символ процесу глобалізації – португалець з французьким паспортом, який вивчав у Харкові російську мову. Закохався в українку (неоригінально) і забрав її в Португалію (ще більш неоригінально). Ось таке чергове влучання амура проукраїнською стрілою в серце чергового європейця. Він розповів багато корисного про острів, дав знижки на деякі кафе, одним словом, обов'язки господаря виконував зразково. 

Хостел знаходиться за декілька кілометрів від центру і дорога до/від нього пролягає мальовничими місцями. З однієї сторони здоровенна скеля, з іншого страшне урвище. Там далеко знизу теж живуть люди і видно футбольний майданчик. Юним футболістам є на кого рівнятися.

Нарешті, спускаюся в цивілізоване португальське село. Маршрут подолано. 6 км+16 км=22 км. Як казав герой Сільвестра Сталлоне: "Not bad for a city boy!" 

Заходжу в місцеву таверну, яка більше нагадує музей. Збоку четверо португальців мирно грають у карти. 

Заходимо в декілька кафе і з третьої спроби таки знаходимо місцину, де готують вищезгадану страву. Називається вона лапаш (lapas). Це мідії у чудернацьких мушлях (раковинах) з маслом і часниковим соусом. Виглядає ефектно. Смакує чудово. Треба буде активніше зайнятися виловом мідій під час плавання з маскою.

Далі буде...

 

 

 Саме час спробувати фірмову страву "ешпетада" (espetada) – місцевий варіант шашлику, який подається вертикально і з домашнім хлібом. Після такого калорієпоглинаючого походу йде чудово.

Соковите м'ясо робить свою справу. Тепер втомленим і ситим можна повертатися до Фуншалу. 

 

Мис Сан Лоренцо

 

Наступного дня я запланував поїздку на крайню східну точку Мадейри – мис Сан Лоренцо (тобто, святого Лаврентія, а не Лаврентія Павловича), яке вважається наймальовничішим місцем острову. Даний мис має відносно рівнинну місцевість з затяжними пагорбами і урвищами з червоно-бурого каменю, які врізаються в океан. Після вчорашньої Енкумеади похід майже рівниною здається дитячою забавкою. Настрій також піднімає той факт, що з собою у мене цілий кілограм місцевих помідорів.

Шквальний вітер. На окремих ділянках мене просто здуває з дороги.

Назустріч прямують датські сусіди по хостелу. Радісно вітаємося. Вони (разом з Аньою) вже побували на мисі і зараз повертаються назад. Кажуть: "Ми машиною, потім їдемо їсти коронну місцеву страву з мідій. Якщо хочеш, ми тебе почекаємо і поїдемо разом." Відповідаю: "Warum nicht?" Це не данська мова, але данцям фраза зрозуміла. Анжеліка Варум тут ні при чому. Квапливо йду далі, щоб не затримувати людей. 

Не доходжу, а добігаю до краю острова. Побачене нагадує космічний пейзаж, ніби я приземлився на частково затоплений водою Марс, що з невідомих науці причин поріс мохом.

Дорога назад пройшла під олімпійським девізом: "Швидше! Вище! Сильніше!", де головним є перше слово. Застрибую в авто до людей, чиї предки дали нам Рюрика. Манерою їзди данець нагадує скоріше фіна (Хаккінена або Райкконена), за що я його почав ще більше поважати. Під час розмови ним була сказана фраза, яку я запам'ятав дуже чітко: "Можливо, є кращі країни, але для мене найкращим місцем для життя є саме Данія".

Навколишня краса налаштовує на високохудожній лад. Але в певний момент в голові все одно починає лунати мелодія "Пора домой", написана гуртом, чия назва ледь не щодня фігурує в новинах. Стежка тепер іде не вгору, а донизу. У бізнес-тренерів для такого вектору є ефектний термін "рецесія". Навантаження тепер вже на іншу групу м'язів+треба бути більш пильним, щоб не скотитися стрімголов по камінню. Знизу видніє селище. Воно схоже на лікоть, який, як відомо, теж видно, але вкусити неможливо. Спробуємо. Там вочевидь є їжа і там можна сісти.

Читати також:  Мальта

© М. О. Іжик, 2014-2019