Доїжджаю до кінцевої станції Каменная Горка (Stonehill ?). Виходжу на поверхню і йду вздовж дороги приблизно три кілометри. Околиця закінчується і починається траса Е28, яка з'єднує Мінськ з Берліном (через Вільнюс, Гданськ, Щецин ).

Запропоновані нижче фотографії дають змогу читачеві відчути, що слово "подорожі" це не лише білосніжний тихоокеанський пляж на Філіппінах, де добре йдуть освіжаючі коктейлі, а й пересування у негоду, коли хочеться лише одного - залізти під ковдру і не вилазити звідти годин десять.

Тим не менше, Via est Vita. І я це чудово засвоїв.

Вирішив пройти трасою якомога далі, що, на мою думку, спонукатиме водіїв зупинятися. Ними буде керувати благородне бажання врятувати людину, що заблукала. Прошкандибавши ще чотири кілометри, почав стопити. Зупинився рейсовий автобус (хоча, побачивши його, я заздалегідь опустив руку). Після короткого діалогу водій, винувато посміхаючись, сказав, що залюбки мене підвіз би, але задарма не може, бо пасажири озвіріють.

Ціную людську щирість.

Не пройшло і десяти хвилин як автостоп-події почалися:

1. Мінськ - розвилка М6/М7 (50 км) – підвіз молодий чоловік, який усю дорогу зосереджено про щось думав. Я делікатно мовчав, намагаючись не втручатися в його думки. Він довіз мене до розвилки трас М6 та М7. Як і належить, перед розвилкою стоїть вказівник. Це чудово.  Під ним і почав стопити.

2. М6/М7 - Крево (45 км) – хвилин за десять я застопив ВАЗ-2106, у якому їхала молода пара. Зручно вмостився серед сільськогосподарського реманенту на задньому сидінні, встиг заснути, благополучно доїхавши до повороту на трасу Р95.

Тут можна побачити залишки Кревського замку, що був збудований з каменю і червоної цегли у 1341 році великим князем литовським Гедиміном.

Перейшов міст через річку, помилувався чи то дикими, чи то свійськими качками на ставку. А може то були і не качки. Ще ця місцевість запам'яталася тим, що неподалік розташоване село під чесною назвою Чухни.

3. Крево - Ошмяни (25 км) дуже швидко мене підібрав усміхнений водій, який приємною білоруською мовою під музику "Океана Ельзи" розповідав про тонкощі місцевих посівних робіт. Він довіз мене до прикордонного міста Ошмяни і порадив правильне місце, де машини спиняються набагато краще (ще краще?!). Тут я зробив перерву на невеликий перекус чорносливом і чорним хлібом, а також вирішив сфотографувати себе у "робочій" позі. 

4. Ошмяни - Вільнюс (54 км) – повз мене проїхало декілька фур. Аж ось зупиняється авто з міцним чоловіком років п'ятдесяти.

Пряма мова:

- Куда?

- До границы.

 - А вообще куда?

- В Вильнюс.

- Залезай!

Як відомо, "Краткость сестра таланта" (хоч і мачуха гонорару, як кажуть професійні журналісти). Чоловік радісно реагує, коли дізнається, що я з України. Його батько родом з Чернігова, тож людина наша. Сам він литовець, який затарившись алкоголем у Білорусі, їде назад у Вільнюс на День народження дочки. Забігаючи наперед, алкоголь - це єдиний продукт, який у Білорусі дешевше, ніж у сусідній євросоюзівській Литві.

На його запитання чи везу я з собою горілку або сигарети заперечно хитаю головою. Тоді він чемно цікавиться чи не погоджуся я йому допомогти щоб частину вогняної води він "оформив" на мене, бо в нього трохи перебір. А чому ж ні! Ситуація мені однозначно подобалася: мене підвозять, а я, виявляється, ще й допомагаю своєю присутністю.

Білоруську митницю пройшли без пригод. Водій, до всього, виявився МНС-ником, і його машина, минаючи величезну чергу для звичайних громадян, стала у ряд для дипломатів та інших службовців (наскільки я зрозумів). Перед нами лише одне авто. На литовській стороні вся процедура пройшла напрочуд швидко, я навіть з машини не виходив. Вроджена балтійська неквапливість тут жодним чином не проявилася. Все в нормальному темпі, ніхто нічого не питав, забрали паспорт, поставили штамп та й по всьому. 

 

Після перетину кордону разюча відмінність між двома країнами (а точніше, двома підходами до життя) відчувається з перших сантиметрів. Ніби після ВИА "Песняры" увімкнули "Radiohead". Перше враження - принципово інший підхід до екстер'єру

Ми в'їжджаємо у Вільнюс. Водій довіз мене до залізничного вокзалу, звідки до хостелу п'ять хвилин ходу, наостанок давши корисні поради де можна повечеряти і де краще купувати продукти.

Навпроти мого хостелу знаходиться пам'ятник Тарасу Шевченку, який було встановлено у вересні 2011 року. Скульптор наш земляк Віталій Андріянов. Знаходиться він у сквері між вулицями Базилійону, Арклю і Вісу Швянтую.

Це вже втретє і в Казахстані, і в Китаї я теж жив неподалік від монумента Кобзареві (четвертий раз житиму через три місяці в Грузії).

Хостел під назвою "Jamaika" однозначно сподобався. Прапори ззовні і хороший дизайн всередині. 

На першому поверсі знаходиться кафе, перукарня (!) та невелика концертна кімната. Слово "хіппі" напрошується саме собою. 

На другому поверсі розташована велика кухня-вітальня з зображенням Боба Марлі. Ввечері тут повно поляків.

Ноу-хау полягає в тому, що кожне ліжко відгороджене від інших тюллю. Людина, що лежить всередині, ззовні виглядає, як жертва у якомусь фільмі жахів, у якої зустріч з маньяком вже відбулася. Вкупі з високими стелями, це створює надзвичайно містичну атмосферу, відчуття смутку, безвиході та марності людського існування. В голову відразу лізуть думки про привидів та примар, що проходять крізь стіни.

Між іншим, впродовж десяти останніх років Литва утримує сумнозвісне перше місце в світі за кількістю самогубств на тисячу осіб (2-е місце у РФ, третє у Білорусі).

Одним словом, якщо ви представник субкультури готів, то саме така спальня у саме такому похмурому місті, як Вільнюс, викличе у вас справжній захват.

Але найбільше вразило інше. Намагаючися трохи відсунути ліжко, я з подивом для себе відкрив, що матрас (не лише у мене, а й у всіх інших) просто покладений на порожні пластикові ящики з-під пива! 

Вільнюс у стилі "ретро".

 

Наступного дня я прокинувся о 7.00 і вирушив на прогулянку Вільнюсом - столицею колись потужного Великого князівства Литовського. Деякі факти про Вільнюс та Литву:

 

1. Велике князівство Литовське (1236-1795) було найбільшою європейською державою пізнього середньовіччя. До нього входили і землі Східної Прусії, і Білорусі, і України, і частина Росії (Смоленськ, Рязань, Калуга).

2. У 1569 році було підписано Люблінську унію, яка об'єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське в єдину федеративну державу Річ Посполиту

3. Литва стала останньою державою в Європі, яка прийняла християнство. Сталося це у 1386 році. Покровителем є Святий Казимир. Натомість, Литва залишається однією з небагатьох країн в світі, де католицька церква традиційно має сильний вплив на суспільство.

4. Литва займає перше місце в світі за кількістю громадян, що володіють нерухомістю 93%, перше місце в Європі по забезпеченню населення інтернетом.

 

Перша згадка про Вільнюс (лит. Vilnius, пол. Wilno, староукр. Вільна) датована 1323 роком: в листі латинською мовою Великий князь Литовський Гедимін, який титулував себе "Король литовців і Русі", назвав Вільну своєю столицею. Місто вдвічі менше за Київ - його площа 401 км.кв. Історичні пам'ятки розміщені дуже компактно в межах Старого Міста (що цілком логічно). Для прудконогої пішої людини, яку підігріває ентузіазм, оглянути їх за один день не складно.

Щоб потрапити в Старе Місто, потрібно пройти через міські ворота, які називаються Остра Брама. В Середні віки за прохід через арку потрібно було заплатити невеликий податок або, за відсутності грошей, принести овальний камінь для мощення бруківки. Кажуть, що саме цим камінням вимощена вулиця, що веде до каплиці з чудотворною іконою Остробрамської Божої Матері.

На цьому ж поверсі знаходяться спальні кімнати, які мене вразили найбільше.

Так виглядає ложе "зачиненим" і "відчиненим".

Геніальна формула: чим білше хостел продасть пива, тим більше в ньому буде ліжок. До такого не додумався б ані Робінзон Крузо, ані Карл Маркс.

 

На кухні за вечірнім чаєм познайомився з хлопцем з Чернігова мого віку, який з посмішкою розповів, що виїхав у Литву, бо у нього троє дітей і в Україні потрібно сплачувати кредит. Щоб скріпити наше знайомство він пригостив мене смачною смаженою рибою, яку сам спіймав у місцевій річці Няріс

За столом розговорився зі здоровенним канадцем польського походження. Традиційно хороше польське здоров'я, помножене на безперервний хокей, зробило з людини справжнього бізона. Допоки мені вистачало знання слів на спідвейну тематику - ми розмовляли польською мовою. Коли ресурс вичерпався - перейшли на російську (рідну мову його дівчини-білоруски), але вистачило нас обох хвилин на десять, після чого з "великого и могучего" довелося перейти на "непритязательный" інгліш. Дізнався багато цікавого: в Канаді у хокей грають і чоловіки, і жінки, і діти, і пенсіонери; хлопець хотів стати військовим і має якийсь дан по карате; в Канаді усі п'ють по декілька літрів пива на день і на здоров'ї це ніяк не позначається; у нього проблеми з нирками (див. попередній пункт). Під кінець розмови польська відвертість та простодушність взяла гору і він геть розчулився: "Не треба заздрити канадцям, бо у вас (себто, у нас) ще існує поняття "людських стосунків", а в Канаді люди - це апарати для заробляння грошей." Не знаю наскільки це відповідає дійсності, але "also sprach Polen". 

Знизу чути якийсь ритмічний шум. Виявляється, на першому поверсі плановий п'ятничний концерт місцевого гурту. Гармидер стоїть ще той. Молодь біснувато витанцьовує під "Хава Нагіла" і взагалі коїться щось дике. Справжня вакханалія.

Поправивши  сиве волосся на своїй голові, я вирішив що у такому поважному віці мені не личить гарцювати серед підлітків, тому, степенно склавши руки за спиною, пішов спати на диво-ліжко з ящиків.

 

Підсумок дня: приблизно за п'ять годин на чотирьох попутних машинах без жодних проблем проїхав необхідні 170 кілометрів, потрапивши у Євросоюз. 

Підсумок по автостопу в Білорусі: прекрасний, швидкий, безпроблемний. Жодного "вимагача" грошей. Ніде довше  двадцяти хвилин я не чекав. Дійсність виявилася вище усіх сподівань. З точки зору автостопу, на мій погляд, однозначно країна "номер один".

Частина 2. Мінськ–Вільнюс

 

 (Про першу частину поїздки можна прочитати тут: Частина 1. Київ - Мінськ )

 

Щоб дістатися до траси, що сполучає Мінськ та Вільнюс, необхідно скористатися послугами місцевого метрополітену. Найближчою до хостелу є станція Неміга. Станція сумнозвісна 30 травня 1999 року на Трійцю саме тут сталася масова тиснява, в результаті якої загинуло понад 50 людей. Відбувалося масове гуляння на святі пива, яке перервала сильна злива з градом. Понад 2500 людей щоб сховатися від негоди, рушили у підземний перехід. У тисняві, яка раптом почалася, загинуло 53 людини, серед яких 42 дівчини.

 

Спускаюся у метро, озираюся довкола, чим відразу викликаю підозру у міліціонерів. Мене моментально "беруть в оборот" - заводять у спеціальну кімнату, де сканують мій бувалий у бувальцях рюкзак і дивляться паспорт. Все чемно, професійно і оперативно. Побажали щасливої дороги і допомогли купити жетон, який тут фіолотевого кольору.

Знову ставши вільним, на радощах починаю фотографувати нутрощі метро, але вже на другому "клац" підходить чергова по станції і, дивлячись прямо у вічі, каже: "Молодой человек, фото- и видеосъемка в метрополитене запрещена". Пізніше мені розповіли, що чотири роки тому у метро стався вибух, що забрав життя 15 людей - єдиний теракт за всю історію Мінського метрополітену. Тому такі перестороги цілком виправдані. Кажуть, що президент зі своїм сином вже через півгодини після вибуху спустилися на місце трагедії. 

 

Попри ці трагічні історії, мінське метро справляє дуже хороше враження.

Церква Святих Франциска і Бернарда (заснована монахами-бернардинцями у 1469 році) - найбільший готичний храм Вільнюса, який разом з костелом святої Анни (на фото зліва) утворює єдиний архітектурний ансамбль.

Костел Святої Терези

Це одна найбільш вишуканих будівель у стилі раннього барокко у Вільнюсі. Будівництво розпочалося у 1630 році. Церква нагадує класичні зразки давньоримської архітектури. За задумом костел своєю красою мав перевершити усі існуючі на той момент собори. Тому для будівництва використовувалися такі дорогі матеріали як піщаник, граніт та мармур. Каплиця слугувала у якості усипальниці для членів благородних сімей. 

Церква Святого Духа

Головна православна церква Литви, що була побудована у далекому 1408 році. У XVI столітті вона була передана монахам домініканського ордену. Цікавим є той факт, що у радянські часи саме ця церква через невідомі причини не була закрита.

Під костелом розташоване підземелля у вигляді середньовічного лабіринту, оповите легендами та зловісними історіями. Кажуть, що у ньому поховано понад 2000 жертв чуми XVII-XVIII століття.

Церква побудована у 1514 році князем Олександром Костянтиновичем Острозьким на честь перемоги Литовсько-Польських військ над Московським військом під Оршею

Той факт, що князь народився в Острозі (Рівненська область), де власне і був заснований їхній рід,  додає ситуації пікантності.

На десерт додам, що у 1991 році церква була передана греко-католицький громаді. Богослужіння проводиться українською мовою. Можна не сумніватися, що для багатьох усі ці факти, "як серпом по яй**м" (для прихильників мови міжнародного спілкування "как острым предметом по половым органам"). Сюжет для "чесТных новостей" готовий, можна навіть і не вплітати США.

Хоча, не здивуюся, якщо десь прозвучить, що ще у 1514 році американські індіанці, покурюючи люльку, будували підступний план нападу на майбутню державу  Івана Грозного (який спирався на створену батьком ідею "Москва - Третій Рим"). Звісно, з подальшим перетворенням її у "радіоактивний попіл". 

Ярмарок Казюкаса

В ці дня якраз відбувався традиційний щорічний ярмарок виробів народних промислів у Литві, що проходить з початку XVII століття у Вільнюсі. Тут є все, чого душа забажає: від продуктів харчування (на власні очі бачив українське сало) до творів образотворчого мистецтва. Тобто, матеріалізм цілком успішно співіснує з  духовністю. Ярмарок супроводжується народними гуляннями під пряники, солодощі, квас, пиво, гаряче вино тощо. Такий собі балтійський аналог нашої Сорочинської гордості.

 

А ось і той самий вігвам, у якому американські індіанці плетуть свої інтриги. Штаб квартира індіанців племені Нато у Вільнюсі. 

Костел Вознесіння Господнього

Будівництво розпочалося у 1695 році, але через війни, пожежі, епідемії, дефіцит коштів (щось дуже знайоме), тривало декілька десятиліть.

В середині ХХ століття костел був закритий, а його будівля використовувалася як сховище фондів Литовського національного музею. 

Цвинтар Бернардинів

Заснований монахами цього ордену у 1810 році. Підозрюю, що він є місцем паломництва численних готів та інших прихильників страждань.

Церква Пресвятої Трійці і Василіянський монастир

Національна філармонія Литви

Костел Всіх Святих

Один з найцінніших зразків безбаштових барочних храмів. Він входить в ансамбль новіціату (місця для послушників) кармелітського монастиря в Старому Місті.

У 1812 році наполеонівські солдати спалили сповідальниці і лавки, після чого влаштували в храмі госпіталь.

Не менш гуманною була і царська влада, і з 1885 року в приміщенні костелу влаштували милі квартири.

Радянська влада вирішила не відставати від "папіредників" і у 1948 влаштувала у ньому склад бакалійних товарів.

Духовність vs матеріалізм.

Монументальна чотириярусна дзвіниця,

що розширюється донизу, закінчується ажурним хрестом.

Костел Святого Казимира.

Перший зразок стиля барокко у Вільнюсі. В його основу  був закладений камінь величезних розмірів, знайдений на Антакольських горах, звідки його притягнули сімсот міщан - старанних богомольців.

Купол виконаний у вигляді чорної з золотим корони князів Литви з династії Ягеллонів.

Артилерійський Бастіон

Фортифікаційна споруда оригінальної конструкції епохи Ренесансу, яку часто називають "барбаканом". Побудована для захисту східного флангу Вільнюса. Численні підвали для гармат та коридор, що об'єднує їх, переходять у тунель довжиною 48 метрів.

Район Ужупіс

Попри свою назву, знаходиться відносно недалеко. Щось на зразок Монмартру у Парижі,а бо Андріївського узвозу у Києві.

Церква з дзвіницею розташована посеред подвір'я, яке оточене триповерховими монастирськими будинками XVIII-XIX століття.

За радянських часів монастирські приміщення були віддані Педагогічному інституту Вільнюської філії Каунаської політехніки. У боротьбі з "опіумом для народу" каплиці та вівтарі зруйнували. Натомість тут були влаштовано майстерні, а пізніше - вібротехнічна лабораторія. На підлозі та стінах досі можна можна побачити сліди від обладнання. 

Вхідна брама монастиря з вулиці Остробрамської, побудована у стилі рококо, із триповерховим фасадом, згідно з проектом Йоганна Христофа Гляубиця в 1761 р.

А це традиційне литовське подвір'я, яке чомусь привернуло мою увагу.

Ще один класичний литовський жилий будинок.

У 1997 році, отримавши неписаний, але сталий статус богемного, район Ужупіс в центрі Вільнюса оголосив себе «республікою» митців та романтиків. "Республіка Заріччя" має не тільки кордони й дорожні знаки, але й президента, міністрів, власну конституцію (дошка з її текстом українською мовою була відкрита 15 лютого 2014 року) і свої свята, одне з яких 1 квітня є "державним" .

Після 2014 року стало зрозуміло, що розвеселити людей шляхом самопроголошення якоїсь невизнаної республіки досить складно. Тут зі мною погодяться і жителі Молдови, і жителі Грузії. Причому останні погодяться двічі.

Хоча статті конституції справді викликають щиру посмішку. Наприклад, "Людина має право лінуватися або нічого не робити". Мені це здається дуже близьким.

Повний варіант Конститутції українською мовою тут

Дуже люблю усілякі вироби з дерева. Навіть пральні дошки та мотики.

В даному випадку ними вишукано оздоблено фасад кафе.

Башта Гедиміна

Символ не лише Вільнюса, а й усієї Литви - восьмикутна башта з червоної цегли висотою 48 метрів, названа на честь засновника міста.

Піднятися на гору можна як пішки, так і на фунікулері.

Щорічно першого січня на території Верхнього замку відбувається церемонія підняття державного прапору.

Зараз в башті розташований музей Верхнього замку, який є частиною Національного музея Литви.

Тут можна побачити лицарські обладунки, мечі, ядра тощо.

На третьому поверсі влаштована експозиція, присвячена Балтійському шляху - одній з ключових подій у відродженні незалежності балтійських держав. Тоді жителі усіх трьох держав об'єдналися у живий ланцюг, що протягнувся від підніжжя гори Гедиміна до Таллінна.

Загальний  висновок по Вільнюсу: місто вражає своїм духом старовини. Епоха середньовіччя була періодом розквіту цього міста, тому тут кожен камінчик містить в собі цілу історію. Литовці дбайливо оберігають свої історичні пам'ятки, що приваблює туристів з усієї Європи. Туризм – важлива стаття доходу, відповідно, інфраструктура тут на самому високому рівні. Вдалий баланс між духовним та матеріальним. Цьому нам ще треба повчитися.

 

 Частина 3. Вільнюс - Олесунн

© М. О. Іжик, 2014-2019

Кафедральний Собор Вільнюса

Перший собор був побудований у XIІI столітті королем Міндгаусом, який прийняв християнство, для налагодження відносин з Лівонським орденом.

Вважається, що до XIIІ століття на його місці стояв храм язичницького бога Перкунаса (Перуна), на  алтарі якого цілодобово горів вогонь.

Костел Святої Катерини

Перша церква на цьому місці з'явилася у 1620-их роках, коли черниці-бенедиктинки, що приїхали сюди з білоруського Несвіжа, заснували монастир. 

Спочатку церква була частиною оборонної стіни, чим пояснюється відносна скромність зовнішнього оформлення собору. Окрім того, під дахом на північному фасаді досі зберіглися амбразури.

У 1994 році церкву повернули францисканським монахам.

За легендою, Наполеон, побачивши костел святої Анни, виконаний в архітектурному стилі "полум'яної готики", вигукнув, що якби міг, то поставив би його на долонь і дбайливо переніс в Париж.

Під час будівництва було використано тридцять три види цегли, що дало змогу грати з фактурою та створити неповторні візерунки.