Правильну дорогу до хостелу підказали місцеві дітлахи, які довели мене до самих воріт. Виявилося, що по той бік воріт живуть українці – Ілля та Альона, які працюють в хостелі і попутно виховують 5-річного сина Марека. Дізнавшись, що я теж з України, мені влаштували прекрасний прийом, пригостили, напоїли, і під кінець дня я вже був схожий на ситого кота, який потрапив на завод молочних виробів. Їхній хостел – це великий-великий будинок з домашньою атмосферою і українською символікою, яка додає затишку і створює приємне відчуття, ніби ти вдома. Крім мене в хостелі зупинилися два поляки – Павєл і Кароль з міста Кельце. Також тут ночував представник канадського міста Ванкувер, зовнішність якого безпомилково вказує не те, що його мама і тато вміють писати ієрогліфами і розрізняти усі чотири тони. Майже увесь час він спав. На ґанку хостела стоїть стіл, за яким три українці і два поляки провели чудовий вечір. Кароль, розповідаючи якусь історію англійською, не знав як сказати «порося», тому використав геніальне словосполучення «small caban», чим дуже всіх розвеселив. Від випитого пива Павєл вночі хропів так, що мені під супровід власних нецензурних слів довелося о третій ранку накривати його рушником (чому я вирішив, що це допоможе – не знаю).

Зранку Кароль, який спав поруч, сказав, що хропіння не чув, а прокинувся виключно від моєї гучної лайки. Ось така польська солідарність. Хлопці попрощалися і поїхали автобусом у Сванетію. Я теж збирався в тому напрямку, але, по-перше, автостопом, а по-друге, перед цим вирішив оглянути Кутаїсі. Дуже цікавив храм Баграта.

Кутаїсі знаходиться на території Колхідської низовини, значна частина якої раніше була вкрита лісами. Нині більша частина території використовується для вирощування сільськогосподарських культур: цитрусових, чаю, винограду. Населення – 200 000. Через усе місто протікає річка Ріоні, яка ділить Кутаїсі на дві частини. Правий берег – це стара частина міста, в якій знаходяться історичні пам’ятки, а лівий – район новобудов. Клімат в Кутаїсі вологий субтропічний.

З часів свого заснування Кутаїсі був столицею Абхазького (початок ІХ ст.), а пізніше Імеретинського царств (ХV ст.).

З кінця 16 століття місто регулярно потрапляло під агресивні наскоки турків. У 1770 році російський генерал Тоттлебен (той ще жук, якщо почитати біографію) Кутаїсі у турків відвоював. Проте у 1774 році згідно Кучук-Кайнарджийського договору місто передали туркам. У 1810 році російська армія "низложила" царя Соломона і зробила Кутаїсі частиною імперії з повноваженнями столиці Кутаїської губернії. В радянські часи місто перетворили на промисловий центр (досить невдало). Тут випускалися жахливі вантажівки "Колхіда". З 2012 року місто є парламентською столицею Грузії.

 

Затяжна прогулянка містом почалася з поїдання грузинської національної страви – хінкалі (варіація на тему пельменів). В Китаї це називається "цзяоцзи", в Монголії"бууз". Ще на судні мене проконсультували, що 5 штук – це для однієї людини забагато. Норма – 3-4. В ресторані я замовив 5, але мені категорично заявили, що мінімальна кількість – 10. Цифри, де є нуль – це зажди приємно. Виявилося, що кожен хінкалі розміром з кулак, причому не мій, а Василя Вірастюка. Зібравши  докупи усю силу волі, натхнення і цілеспрямованість, вдалося з’їсти сім. Восьмий вже ніяк. Для новачка, результат більш, ніж пристойний.

Продовживши свій шлях, я сфотографував невідомий  пам’ятника і  річку Ріоні.

Храм Баграта – храм, що був збудований в Кутаїсі під час правління Баграта ІІІ як головний собор його царства і освячений на честь Успіння Богородиці у 1003 році. За своїми розмірами і монументальністю він став принципово новим словом в історії закавказької архітектури, був прикрашений різьбою та мозаїками та грав виняткову роль в середньовічній історії Грузії. Величезні кам’яні блоки вражають. Храм є символом об’єднаної Грузії, оскільки саме тут у 1089 році був коронований цар Давид IV, який створив єдине Грузинське царство.

Окрім того, це єдиний великий храм Грузії, що побудований на горі.

У 2012 році реставрація завершилася і Грузинська православна церква періодично проводить тут богослужіння.

Підійшов до храму Баграта, що у 1994 році був внесений до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Розташований він на самому древньому місці Кутаїсі – на пагорбі Укемеріон. З його будівництва розпочався період, відомий як  Золотий вік Грузії (1000-1236 роки).

З лівої сторони знаходиться скляний ліфт, який виглядає вкрай недоречно.

Так виглядає храм з різних сторін:

Дзвіниця. Поруч з нею були помічені справжні кунаки, які ...ні, не крадуть наречену... а ведуть свою неквапливу розмову:

Стародавні руїни за храмом:

© М. О. Іжик, 2014-2019

Частина 3. Кутаїсі. Храм Баграта
 

 

Частина 2. Батумі і околиці.

 

 

Оскільки виїжджав я з Батумі не знаючи коли саме потраплю в Кутаїсі (і чи потраплю взагалі), хостел не бронював. Приїхавши в Кутаїсі, по-американськи безцеремонно всівся на бордюрі (не плутати з "порєбріком") Макдональдсу і, користуючись їхнім халявним вай-фаєм знайшов костел. Назва відразу привернула увагу. Навіть більше ніж ціна (4 євро). Називався він “Old Lviv”. Хороший хід, мушу вам сказати. Від автовокзалу, на якому власне і знаходився Макдональдс, я виріший йти пішки.

Дорогою за мене вчепився якийсь таксист, увесь розмальований татуюваннями, пропонуючи дешеву ночівлю. Почалася гра під назвою "Українець каже "ні" (не плутати з протилежною грою, що поширена на курортах Туреччини, де інші дійові особи і відповідь зовсім не така однозначна). Я поступово втрачав терпіння. Під впливом такого надокучливого опонента мені почала передаватися експресивна манера розмови місцевих жителів. Діалог я вже закінчував так, ніби розповідав один з грузинських анекдотів. На одному з сайтів прочитав, що колись Кутаїсі було кримінальною столицею Грузії, а "місцеве злочинне угруповання" було найпотужнішим у всьому Закавказзі, конкурувати з яким могло лише "Сухумське".

Нарешті таксист, якому не видадуть довідку про несудимість, капітулював і я бадьоро пішов у напрямку хостелу. Нумерація будинків була якась дивна і я помилково заломився додому до грузинської сім’ї. Побачивши іноземного гостя, величезних розмірів господар проявив непідробну радість, потиснувши мою руку своєю рукою-лопатою. Знімаючи рюкзак і озираючись довкола, став помічати, що на хостел це все якось не схоже. Коли виявилося,що це взагалі не хостел, а приватний будинок, мені стало дуже незручно. Страшенно вибачаючись, я почав прощатися, дуже засмутивши цим хазяїв. Ледь відпустили.