Вирішуємо скуштувати самсу (80 тенге). Я раніше думав, що самса - це риба. Виявилося, що це такий трикутний пиріжок з м'ясом, виробництва уйгурів/узбеків/казахів. З кумисом іде прекрасно!

Купляємо італійцю місцеву сім-карту. Далі йдемо шукати акумулятор. Питаю у зграї таксистів, підказуть магазин "Тул-Парт". Там ми знайомимося з двома продавцями-блондинами. В одного брат мешкає у Вишгороді, тому на слово Україна він реагує дуже жваво. Ех, приємно, "и этого не скрыть"! Акумулятор Bosch 12-вольтовий знайшли. Сердечно попрощалися з хлопцями-продавцями. Вони наостанок дали адресу магазину з байкерською екіпіровкою, що на вул. Гоголя (вулиць, названих на честь видатних українців, в Алма-Аті хоч греблю гати).

Казахстан

 

На той момент про Казахстан я знав лише, що є Алма-Ата, кумис і легендарний космодром Байконур. Як на мене, то для появи бажання відвідати цю країну цього цілком достатньо. 

Дехто помилково вважає Казахстан Середньою Азією. Насправді ж у всіх географічних виданнях вказують "Середня Азія та Казахстан". На величезній території  (9 місце в світі) мешкає всього 17 млн населення, серед яких одинадцять млн казахів. Вперше летів авіакомпанією "Air Astana". One-way Київ--Алма-Ата. Летіти 6 годин. Авіалінії душевні - другу порцію (як і третю) дають без проблем і з посмішкою. Бориспільський термінал "D" за рік, який ми не бачилися, подорослішав і став ще більш сучасним. Тепер тут є велике duty-free, у якому порядні люди купують непідробний алкоголь, щоб через певний час виглядати уже непорядно.

Плавно приземлилися у 5.30. Заповнив міграційну картку (віза українцям не потрібна), поставили штемпель і все. Валюту я чомусь обміняв прямо в аеропорту. Що мене змусило це робити - пояснити не можу. Як виявилося потім, курс валют в аеропорту такий же, як і в Алма-Аті (180-182 тенге за USD, 223-226 тенге за Євро), тому гризти себе за те, що я переплатив 20 грн не довелося.

 Сама вулиця знайшлася, але 85 номер ні я, ні GPS так і не відшукали. Раптом з боку вул. Шевченка (так, того самого!) помічаю рекламу з красномовним написом "Hostel". Заходжу в під'їзд старовинного будинку.  

На порозі однієї з квартир стоїть хазяйка. Вітаюся.

- Це Hello Hostel?

- Ні. Але Ви заходьте.

Виявляється, що це Alma-Aty Central Hostel (я його проглядав на hostelworld.com, там був найвищий рейтинг, але й ціна вища). Хазяйка просікає що до чого і обіцяє зробити знижку, щоб задовольнити усі сторони переговорного процесу. Вирішив залишитися тут. Як виявилося, вчинив абсолютно правильно. Квартира чиста, затишна.

Власниця - дуже спокійна й інтелігентна жінка на ім'я Рая, яка навіть попри скромне володіння англійською всіляко допомагає іноземним гостям. Рая теж кандидат наук, щоправда, "тєхнарь". Весь час поки я був там, вона дала багато корисної інсайдерської інформації про місто.  Ми щодня обговорювали міжнародні новини. Вона розповіла, що її дочка на 9 травня була у Львові і повернулася звідти просто у захваті ("Криївка" робить свою справу" - подумав я). Чоловік її сестри - українець. Каже, коли вип'є - співає укр.нар.пісні про черемшину.

Через декілька днів нашого інтенсивного обміну інформацією Рая вже будувала фрази на український манер. Виходило щось на зразок "Михайла! Мне трэба тэбя сфотографировать, чтобы другие люди бачилы".

Elia з рідної Венеції мотоциклом (!) доїхав аж до Алма-Ати. І планує їхати ще далі. В цю мить я для себе зробив висновок, що моя заздрість ніяких меж і кордонів не має. Вона, як Всесвіт - лише росте і шириться.

Все. Чаю попив, кінську дозу заздрощів отримав, тепер потрібно відіспатися з дороги.

Довго поспати на своєму улюбленому другому ярусі не вдалося - розбудили якісь нелюдські зойки, вигуки та звуки обнімань. Це не те, що Ви подумали (хоча, я спочатку теж подумав саме про це). Як виявилося, в хостел приїхав австралієць Rohan Felmingham, що теж подорожує мотоциклом. Вони з Elia познайомилися на переправі поромом через Каспій, потім роз'їхалися, і ось так зустрілися в славному місті Алма-Ати.

Обожнюю подорожі, ще більше обожнюю мотоцикли, але спросоння мною керує одна-єдина емоція - ненависть до всього на світі. Люто сичу на них, як змія, хлопці винувато вибачаються і переходять на делікатний шепіт.

Ліричний відступ № 2:

Австралієць, само собою, теж типовий. Як з підручника "Народи світу" (розділ "Австралія") - рудий, усміхнений, любить пиво (шоб покрєпше), серфінг і має друзів, які займаються спідвеєм.

У свої 22 роки Роан з Дубліну (Ірландія) мотоциклом Honda XR650R їде до Брісбену (Австралія). Відкриваємо карту, після чого опускаємо нижню щелепу. І я впевнений, що він доїде. Як не крути, а найважча ділянка вже позаду.

Збоку підсідають два немонголоїдні казахстанці. Зовнішність, як у головних героїв фільмів епохи VHS в жанрі "чорнуха", які, виражаючись мовою оригіналу, "идут к успеху": у №1 потовчене прищаве обличчя з розсіченою вилицею, чорна шапка-контрацептив, чорна шкіряна куртка, на виробництві якої економився кожен нанометр шкіри, джинси і туфлі; № 2 - худючий парніша з туманними очима і середньої довжини волоссям, що закриває скромне чоло, темний замизганий спортивний костюм. Обидва, не повірите, з пивом.  № 2 виявляється допитливим - повертається до мене і ставить філософське запитання:

- Ты зубами умеешь открывать бутылку? 

Найбільш доречною відповіддю була б: "А ти х*й в бєлкі бачив?", але я дипломат, тому бадьоро відповідаю:

- Не, не умею! 

Хлопці по-пацанскі відкривають пляшки "об лавку". Мабуть, намагаючись компенсувати дефіцит спілкування, який у нього присутній ще з миті народження, № 2 проявляє фантастичні аналітичні здібності - зосереджено дивлячись на карту на моїх колінах, питає:

- Это что... карта?

- Ага, - тим же бадьорим тоном відповідаю.

Далі звучить питання, яке хвилює людей від Курил до Бреста: 

-  А ты что не местный?

- Не, не местный, - кажу (ще й наскільки, думаю!).

І без того затуманенні очі № 2 ще більш примружуються.

- А откуда?

- З УКРАЇНИ! - сказав я таким тоном, що прозвучало, наче слово "Partisanen" в ставці Вермахту.

- О-о-о-о... блин...круто..! (Ще б пак, думаю! Завжди в центрі новин на усіх каналах республік СНД!)

Починають розпитувати. Коли дізнаються, що подорожую - дивуються. Відразу пропонують пиво, знайомляться (саме в такій послідовності). Ще більше дивуються, дізнавшись, що мені 27. Молодо, власне кажучи, вигладаю. Їм обом по 20, але зовнішність їх випередила. Вік за нею не встигає.

Раптом № 2 на півслові замовкає, немов згадавши щось важливе, і, розтягуючи слова, питає:

- А ты скажи...ты не бендера?  (Чому, думаю, для всіх в цьому слові дві "е" і одна "а", а не навпаки?)

Примара українського буржуазного націоналізму, щедро виплекана ЗМІ сусідніх держав, живе і процвітає, даруючи людям можливість жити в полоні власних параноїдальних фобій. Вступати в полеміку з настільки ерудованими опонентами є контрпродуктивним, тому філософськи кажу правду:

 - Если ты о тех бендэрах, которые едят русскоязычных детей, - то нет. Я к ним не принадлежу. (В такі, думаю, так просто не приймають!)

Бачу, що пацанам стало легше. На моє запитання чи є конфлікти на расовому підгрунті, відповідають, що є, після чого натхненно розповідають як вони "махались с казахами", бо один з них сказав: "русский, дай закурить". Ось така оригінальна форма антинаціоналізму. Еклектика. Так шо, "бендэри не пройдут"!

- Сейчас сюда придет моя шмара, - каже № 2.

Через 5 хв. справді з'являється пожмакана дама. Коротка характеристика, щойно дана їй місцевим борцем з віртуальними бандерами, цілком справедлива. Тут я його думку поділяю. Далі йде захоплива оповідь про те, чим вчора вночі займалося четверо 20-річних людей (2 хлопчики і 2 дівчинки), двоє з яких шмари. Увесь цей екскурс в анатомію розповідається дуже голосно, на увесь парк. Юне створіння (учасниця згаданого нічного марафону) при цьому мило посміхається.

Ніяких нових матюків я для себе не почерпнув - усе це вже звучало на моїй першій роботі у виконанні Генерального Директора (передаю привіт, до речі!). Так що, тягнутися хлопцям є куди.

Мені час іти. Пацани на прощання лізуть обійматися  зі словами: "Расскажешь дома, Миха, что и здесь есть нормальные люди!"

Забігаючи наперед, скажу, що справді нормальних людей (не просто нормальних, а чудових) я далі зустрів чимало.

В хостелі Роан та Еліа почали повторно вибачатися, що розбудили. Ці двоє хлопців дуже контрастують з тими двома, що я зустрів годину тому. Узгодження спільної програми на завтра пройшло за правильною схемою: я запропонував - вони погодилися.

Ніч проходить без ексцесів.

За ранковим чаєм Роан (в якості представника австралійського спідвею) питає мене (як представника рівненського спідвею) чи не знаю я де тут можна придбати "запчастини до мотоцикла". Зізнаюся, завжди мріяв досягти такого рівня, коли співвітчизники Джейсона Крампа, Райяна Саллівана, Лі Адамса, Кріса Холдера та Дарсі Уорда братимуть у мене консультації з приводу запчастин. В даному випадку кенгурушнику потрібен акумулятор на його Хонду. "Це як два пальці об асфальт!"  - кажу. На жаль, англомовні люди усю глибину фразеологізму належно оцінити не здатні. При перекладі цілком втрачається наш порив.

Чай допили. Рушаємо.

Для початку заходимо на Зелений Базар. Це вважають неабияким видатним місцем. Хлопці дивляться на все, широко розплющивши очима. Зі свого боку скажу, що від рівненського ринку середини 90-их він відрізняється лише зовнішністю продавців. Тому, виявляється, в нас у Рівному на одну пам'ятку культури більше, ніж я думав. Це приємно! А ми живемо і навіть не в курсі. Тепер можна сміливо возити туристів з усього світу. Одним словом, тутешній базар - це своєрідна машина часу. Звичайно, більше східних солодощів (всілякі рахат-лукуми і т.д.) і різні види молока з яких завгодно тварин. За цим власне і прийшли.

 - Добрий дєнь! Ето што?

- Кумис - конскоє молоко. (Мені особисто більше до вподоби термін "лошадіноє молоко", а то, знаєте, якось не так звучить.)

- Можно попробивать? ...мм...дайте литру!...А ето што?

 - Ето - шубат - верблюжьє молоко.

 - Дайте тоже литру!

Роан і Еліа пробують (бо на шару), але не купляють (бо не на шару). Насправді, я їх пригощав в хостелі, але вони відмовилися. Кажуть, організм не приймає такого.

Фотографувати тут заборонено, але можна.

Наступна точка - Центральна мечеть. Виглядає велично. Еліа каже, що в Самарканді та Бухарі ще величніше.

Люблю культові споруди. Тим більше, що в цьому регіоні мечеті органічно вписуються в загальний ансамбль міста.

Як того вимагають правила, знімаємо черевики і заходимо всередину. На підлозі здоровенний килим. На стінах вишуканий орнамент з гарними візерунками.

Після відвідин мечеті Далі йдемо на Арбат - пішохідна вулиця, де прогулюється молодь, збираються митці, творчі особистості, талановиті люди, а також відверті нікчеми. В будній день в робочий час тут малолюдно.

Їсти знову хочеться. Це, напевно, кара долі за те, що в дитинстві я погано їв. Увесь час тягне щось поїсти. Просто напасть якась! Мої колеги дали зрозуміти, що найдешевший варіант їм не підходить (бо дорого), тому шукаємо ще дешевший. Еліа меланхолійно, і водночас з іронією, розглядає строкатий напис на ресторані "Italian Pizza".

Беремо в найближчій забігалівці по шаурмі ("Дайте п'ять шаурмів...тобто, п'ять шаурм...тобто...коротше, дайте дві шаурми і ще три шаурми! ").

Повернувшись до хостела, я з подачі хазяйки познайомився з її сестрою. Вона люб'язно запропонувала завезти нас своїм джипом в "Парк першого президента". Парк величезний. В ньому якраз велися ремонтні роботи, тому в повній мірі красу ми не оцінили. Але гірські пейзажі на задньому плані просто чудові. Всередині парку є гарно виконана статуя першого (і водночас діючого) президента країни, який СИДИТЬ. Тут згадується безсмертна фраза з фільму "Джентельмены удачи": "Да кто ж его посадит - он же памятник!

Медеу

Медеу - високогірний спорткомплекс на рекордній висоті 1691 метр над рівнем моря. Іншими словами, з усіх спортивних споруд світу він розташований найвище.Тут найбільша на планеті штучна ковзанка загальною площею - 10 тис. кв. м!

На офіційному сайті  вказано, що працює комплекс в окремі години, залежно від днів тижня. Це не так - ми були в середу зранку і все функціонувало по повній.

Бюджетно з Алма-Ати до Медеу можна доїхати автобусом  № 6, що зупиняється на вул. Достик через дорогу від височенного готелю "Казахстан". 

В кінці вул. Шевченка (а вірніше, на початку, бо нумерація завжди йде від центру міста) розташований, що цілком логічно, пам'ятник Великому Кобзареві. З гордістю фотографуюся. Австралієць мого ентузіазму не розуміє і делікатно питає кому пам'ятник.

- Одному видатному українському байкеру, - кажу, -  бач які в нього вуса!

Роан з розумінням киває. 

Спробуй цим людям пояснити чому революція, що відбулася в листопаді у нас називається Жовтневою.

Сідаємо в автобус. Проїзд коштує все ті ж легендарні 80 тенге. Скільки їхати - точно не скажу, хвилин 40 здається. Обабіч збіса гарні краєвиди. Подекуди клапті снігу.

І ось ми вже на місці.

Спочатку піднімаємося на протисельову греблю. Для цього потрібно подолати 842 сходинки (50-ти поверховий будинок!). Гори довкола мають свою власну душу і на європейські не схожі. Це все Заілійський Алатау - гірський хребет на північному-заході Тянь-Шаня.

Для ледачих і огрядних тут працює фунікулер, який возить людей на Чімбулак - популярний гірськолижний курорт. Також до Чімбулака можна взяти таксі. Місцеві таксисти кажуть, що пішки туди не дійти, але це все "казки дідуся Панаса" - в інтернеті повно інформації про те, як люди,  не дуже напружуючись, за декілька годин туди доходили.

Таксисти закликають сідати за 1000 тенге, але не можу подолати в собі бажання заплатити всього 80 і поїхати автобусом (до центру точно їдуть № 79 і 32). Вийшовши на вулицю, відчув серйозний холод. Просто дубак. Специфіка їзди автобусом (в даному випадку № 79) з аеропорту до міста в тому, що, сівши всередину, Ви проїжджаєте 100 м і Вас просять пересісти в наступний, який стоїть на зупинці. Пересідаєте, після чого те ж саме повторюється ще двічі. Отримавши гроші за проїзд, водій урочисто вручив мені... клаптик абсолютно чистого паперу. Щоправда, це було вперше і востаннє - в решті автобусів стояв спеціальний апарат, який видає талони.

Виходжу на вулиці Толе Бі, йду за GPS'ом до вул. Маулєнова. Там заброньовано місце в найдешевшому хостелі з усіх тутешніх.

Відігріваючись на кухні чаєм, помічаю як біля входу зупинився мотоцикл BMW і водій зайшов у хостел. Хлопець виявився просто-таки еталоном італійця - від маківки до п'ят. Я взагалі переконаний, що італійці народжуються вже з борідкою, ознаками сивини на скронях і з мотоциклетним кермом у руках. І мій новий приятель - Elia Mariutti - усім своїм виглядом цю тезу підтверджує.

Ліричний відступ № 1:

Можна гнівно засуджувати стереотипи, рішуче виступати проти шаблонів, палко боротися з "намаганнями розчісувати всіх одним гребінцем", але реальність така, що саме в хостелах, знайомлячись з іноземцем, переконуєшся, що він цілком відповідає  класичному образу країни, з якої  родом. І образ цієї країни формувався протягом не одного століття.

Клопотів додає те, що його сталевий кінь зламався, тому вершник лишив його десь далеко позаду в гаражі у дідька на рогах, бо там неможливо купити нічого з запчастин. За ними він приїхав в Алма-Ати поїздом, після чого так само повернеться назад, там полагодить байк і поїде на схід знову через Алма-Ату, але вже як повноцінний кавалерист.

Час вставати і йти дивитися навколишній світ. Алма-Ата (казахською Алма-Ати) - місто молоде, тому пам'яток сивої давнини тут практично немає. Зате є пам'ятки соцреалізму! Під час прогулянки стало зрозуміло, що місто дуже чисте і охайне. Напевно, дуже добре працюють комунальники, які прибирають. Або алматинці не смітять (що набагато важливіше). Пішки дійшов до "Парку імені 28 гвардійців-панфілівців". Тут знаходиться Вознесенський собор, побудований з дерева у 1904-1907 роках.

Мої ультратеплі, але надважкі черевики змушують присісти на лавку прямо перед собором і перепочити. 

Дорогою додому зайшов в кафе спробувати "лагман" - смачний такий суп з овочами і тонко нарізаним м'ясом. Я хоч супи й не люблю, але страва класна. Рекомендую.

Йдучи на вказану зупинку по вул. Шевченка, можна побачити комплекс Національної академії наук Казахстану. Я миттєво згадав про свій науковий ступінь і вирішив зробити історичне фото.

Тепер вниз. Пора покататися на ковзанці. Вхідний квиток на 5 годин перебування (без ковзанів) коштує 1800 тенге (10 USD). 

Перше, що впадає в око - це певна "музейність", навіть архаїчність стадіону. Оновлення-осучаснення так і проситься. Як казав наш колишній гарант Л.Д. Кучма: "...птрибуї мдринізації". Лід розбитий, з тріщинами та ямками. 

Заходимо в прокат ковзанів. 2 години - 1000 тенге (5,5 USD). Ковзани не витримують жодної критики (навіть з погляду невибагливої людини). Про заточку не можна сказати, що вона погана, бо її просто НЕМАЄ. Тому то тут, то там чути приглушені лайки людей, які щойно відкрили для себе цю новину. Мого 45 розміру немає, тому мені пропонують 47. Проїхавши коло і відчувши себе дайвером у високогірних ластах, взяв 44. 

Усі ці нелади компенсуються кришталево чистим повітрям і пейзажами, що нависають з усіх боків. Якщо кататися неквапливо, то в цілому тут досить непогано.

Чаринський каньйон

Розібравшись з рукотворними пам'ятками міста та його околиць, я захотів побачити якийсь неймовірний витвір ЇЇ Величності Природи. Найяскравішим є Чаринський каньйон, що знаходиться за 200 км на схід від Алма-Ати. Доїхати туди можна по трасі А351 - їхати у напрямку Кегена, або до Шонжи (це вже траса А352). В обох випадках водія потрібно попросити, щоб зупинив біля повороту до каньйону. Заради видовищного дня у жертву було принесено найдорожче - здоровий сон. Довелося прокидатися о 5.30 ранку. Душ, швидкий сніданок вівсянкою і пакування торби - шубат, мандарини, чак-чак, по дорозі куплена "лєпьошка" (українською це називається "корж"). Під'їжджаю автобусом до автовокзалу, що в північній частині Алма-Ати. Найближча рейсова маршрутка (1200 тенге/6,6 USD) відправлятиметься "гдє-то в дєсять", що в перекладі з Vodila language означає "коли назбирається повний автобус пасажирів".  Йду до легкових машин. Стартова ціна за місце в старому Mitsubishi - 2500, збиваю до 1500 (8 USD). Швидко доукомплектувавши мене ще трьома пасажирами водій рушає. 

Приблизно на середині шляху ми заїздимо до спеціалізованого закладу, де обідають усі водії усіх транспортних засобів цього регіону. Оскільки невідомо як буде з харчуванням далі, заходжу в їдальні і замовляю шашлик з барана і чай. М'ясо таке смачне, що хочеться на все махнути рукою і стати водієм. Густий чай з молоком більше нагадує молоко з чаєм. За все це неземне задоволення - 350 тенге (2 USD).

У нас незапланована затримка. Водій, покопирсавшись під капотом, здивовано знімає геть дірявий патрубок радіатора. З трагічним обличчям іде шукати заміну, але вже за 10 хв. повертається задовлений, показуючи нам новий "от жигуля". 

 

В другій половині шляху зав'язується розмова з двома пасажирками, за наслідками якої мені дарують  хустку і гаманець місцевого виробництва, бажають усіх благ і запрошують на бішбармак. Я справді зворушений і дарую у відповідь дрібні сувеніри - все що мав з собою. Водій, бачу, вже починає шкодувати, що взяв з мене гроші. Сидить кусає губи. Дарую йому на пам'ять українську купюру номіналом дві гривні. Просить написати на ній побажання. Та усьому хорошому та приємному рано чи пізно приходить кінець - ось він поворот на каньйон. Далі одинадцять кілометрів потрібно пройти пішки. Виходжу з машини. Водій скрушно хитає головою і наостанок підбадьорює мене запитанням чи взяв я з собою петарди, щоб відлякувати вовків. Що ж, початок надихає! 

Птах-термінатор у польоті не помітив скелі

З асфальту переходжу на польову дорогу. Дме пронизливий вітер. Одягаю шапку

Ніяких вовків поки не видно.  Взагалі нічого не видно - навкруги суцільний степ і порожнеча . Затишно себе тут може почувати хіба що людина, яка страждає на клаустрофобію і боїться замкнутого простору. Або та, яка занадто довго просиділа в офісі.

Попутних машин не було. Та і взагалі за весь час моєї пішої прогулянки бачив лише одне авто, яке їхало мені на зустріч. Дама біля водія дивилася на мене з неприхованим жахом.

Щоб не втрачати бадьорості та присутності духу розважав себе співами українських народних пісень. Увесь свій репертуар ("Червона рута", "Цвіте терен", "Чорна я си чорна") виконав двічі. Де-не-де з нірок злякано визирали якісь місцеві ховрашки (тушканчики?). На їхніх птсочках було написано, що українські пісні вони чують вперше.

Потішила табличка в чистому полі. Хтось явно постарався, щоб напис "800 тенге" виглядав суворо. Так  кому ж платити, агов?

Нарешті на обрії з'являється контрольно-пропускний пункт, у якому беруть гроші за проїзд автомобілем до початку каньйону. Значить, уже близько.

Проходжу ще метрів 200 і ось починається! Воно. Схоже не на Азію і Схід, а на протилежну частину світі - південь Сполучених Штатів, Великий Каньйон у штаті Арізона. 

Спускаюся донизу. Під враженням від побаченого забуваю про втому. Але не про голод. Умощуюся на кам'яній брилі, обідаю принесеним з собою. Їжею емоції множаться на 10 і я йду вперед ущелиною. Нагадує "Марсіанські хроніки".

Пізанські мотиви на вершині

Відчувається присутність цивілізації - запах відходів життєдіяльності Homo Sapiens bez Tualetus.

За поворотом знаходяться ось такі хати. Глухомань стає комерційною. За гроші тут можна замовити різні види розваг - від прийому їжі до катання на квадроциклі

І цілком логічно, що поруч є річка. Без води тут було б геть сутужно. А возити H2O в таку глушину та ще й хтозна звідки явно нерентабельно. А тут сама природа сприяє робити бізнес.

Це кінцева точка (мені так здалося). Повертаюся назад тією ж дорогою.

Це було вражаюче. Це було епічно. Це було дивовижно.

Тепер потрібно думати, як доїхати назад до Алма-Ати. Йти пішки ще одинадцять км до траси? Находився вже. Та й починає сутеніти. По темряві йти не тягне. Оглядаюся навколо. В полі зору - дві машини, одна рухається на виїзд з заповідника. Піднімаю великий палець. Тойота зупиняється, водій опускає скло.

- Добрый день. Вы меня до трассы не подбросите?

- Конечно, садитесь. А что случилось?

- Да ничего. Я от трассы пешком пришел.

- ???

В машині двоє діток і дружина, яка відразу пересідає на заднє сидіння, пропонуючи мені сісти спереду. Розпитують хто я і звідки. Моя розповідь про самостійні подорожі і різні країни викликає у них захват. Сім'я дуже доброзичлива. Запитали де я зупинився. Виявилося, що вони теж їдуть в Алма-Ати і люб'язно довезуть мене з собою. Водія звати Мансур. Йому 40 років. Розповів чимало цікавого про життя в Казахстані, про зміни в країні. Крім того, прекрасно усвідомлює звідки вітер дме у нинішніх міжнародних конфліктах (саме міжнародних, а не "внутрішніх"). Чудова відкрита людина. Пам'ятає весь переможний склад "Динамо" К 1986 року!

Дітлахи дарують мені прапорець Казахстану. Я сиджу і не знаю як віддячити. Виїхавши на трасу, зупиняємося біля першого ж кафе. Дружина дістає домашню їжу, все це розкладає в багажнику, і мене запрошують до імпровізованого столу. З ввічливості відмовляюся, але на Сході відмову сприймають принципово інакше - як образу. Відмова тут аж ніяк не показник вихованості (і це правильно!). Тому мушу швиденько погодитися, аби добрим людям не псувати настрій. 

Їдемо далі. Уздовж дороги уйгури продають овочі. Мансур вирішує купити картоплі. Коштує вона тут, за нашими сусідсько-білоруським міркам, страшенно дорого - один USD за кілограм. Білорусів, які скоїли якийсь злочин, можна відправляти сюди в заслання. Гіршого покарання годі й вигадати. Я, нарешті, перестаю почувати себе трутнем, бо маю можливість допомогти - вдвох з Мансуром вантажимо два мішки картоплі в багажник. Далі я заснув з рюкзаком в обіймах, а прокинувся, коли ми вже під'їжджали до хостелу. На прощання ще раз середечно дякую Людині з великим серцем. Дай Боже тобі здоров'я, Мансур, і усій твоїй сім'ї!

Загальні підсумки:

 

- Алма-Ату можна оглянути за один день;

- звертання "братан" це нормально і навіть, певною мірою, шанобливо.

- місцева кухня варта того, щоб її скуштувати - лагман, бішбармак, кумис, шубат;

- місцевий люд (нац.меншини до уваги не беремо) може здатися ззовні похмурим, але насправді має добре серце;

- нащадки кочовиків охоче йдуть на контакт і всіляко допомагають сучасним мандрівникам-іноземцям, симпатизуючи їхньому рідному і близькому за духом кочовому способу життя.

* * *

© М. О. Іжик, 2014-2019