Грузія
Частина 1. Три дні в морі

 

 "Грузины лучше чем армяне? Лучше! Чем? Чем армяне." (грузинский народный анекдот)

 

"Армяне лучше чем грузины? Лучше! Чем? Чем грузины." (армянский народный анекдот)

 

В житті кожного мандрівника настає момент, коли він усвідомлює, що без поїздки в Грузію він повноцінним мандрівником вважатися не може. Це ніби обов’язкова частина загальної програми. І дуже приємна, як виявилося. На моє власне переконання, подорожувати світом і не побувати в Грузії – це все одно що в Китаї їсти рис виделкою. Наче і можна, але зізнатися у цьому соромно. Усвідомлення цього позбавило мене традиційних кількамісячних планувань і боротьби з самим собою – треба було терміново заповнювати цей пробіл. Тому все трапилося спонтанно і досить швидко.

Ця поїздка стала знаковою, оскільки я вперше переплив на поромі усе Чорне море з заходу на схід (Іллічівськ – Батумі). Для вихідця з Полісся така морська пригода – це, безумовно, шалена романтика. Ціна була така ж, як і на літак, але можливість протягом декількох днів побути в образі пірата взяла гору. В компанії "Укрферрі" в телефонно-емейловому режимі замовив місце в чотиримісній каюті. З ілюмінатором. Замовлення, до речі, приймала жінка породи "вівчарка". Щоб вона стала до Вас поблажливішою, запропонуйте їй корм "Pedigree".

Назад я повертався через сім днів літаком з Батумі до Києва. На превеликий жаль, Тбілісі з свого маршруту довелося викреслити, оскільки буквально напередодні там трапилося стихійне лихо – той самий паводок.

 

Благополучно доїхавши нічним поїздом з Рівного до Одеси, на декілька днів зупинився у свого двоюрідного діда. Люблю самобутні міста. А Одеса саме такою була, є і, безперечно, буде. Її не сплутаєш з жодним іншим містом. Сподіваюся, колись нарешті вдасться написати про неї розлогу історію.

Попередньо заброньований квиток можна придбати безпосередньо в день виїзду в офісі компанії у с. Бурлача Балка (це між Одесою та Іллічівськом). Виглядає він наступним чином:

Після виснажливої черги на митному контролі майбутні пасажири зі своїми клунками виходять на вулицю. Тут усі торби акуратно згрібаються ось таким черпаком і вантажаться на корабель.

Пасажирам пропонують під'їхати до судна на автобусі "Тойота". Звучить це краще, ніж виглядає насправді.

Далі ви потрапляєте у черево гігантського корабля і рухаєтеся його нутрощами до ліфту.

Піднявшись на "рісепшн" стаєте в чергову чергу і чекаєте поки вас поселять і дадуть ключ від каюти. 

Склад пасажирів дуже строкатий: українські далекобійники, білоруські байкери, інтелігентний німець, грузинська молодь, українські дружини грузинських чоловіків (дехто з дітьми і без чоловіків, дехто з чоловіками і без дітей).

Щоб знайти свою каюту треба добряче поблукати лабіринтом. Стає трохи моторошно, особливо якщо ви дивилися фільм "Титанік". 

Каюта прогнозовано невелика, на 4 особи. Нічого зайвого тут немає. Зате є ілюмінатор. Це певною мірою розкіш, бо в деяких каютах він відсутній.

Знайомлюся зі своїми однокаютниками: Автанділ, рудий-рудий Рамаз і вірменський грузин Альберт. З останнім, до речі, я ще не один раз побачуся в Батумі. Усі вони моряки і приїздили в Миколаїв на курси підвищення кваліфікації. Дуже щирі і відверті хлопці. Вони, як і належить справжнім грузинам, просто в захваті від краси українських дівчат.

Не знаючи чим саме нас будуть годувати на судні (не люблю, так би мовити, кулінарних потрясінь), я взяв з собою продуктів з розрахунком на три дні і три ночі. Так само вчинили і вони. Дійсність виявилася дещо іншою – сівши перекусити в перший же вечір, ми вчотирьох з’їли і випили абсолютно все. Залишився тільки кілограм цукру, який самотньо лежав в пакеті.

Атмосфера на кораблі називається "Якір ще не піднято, а у всіх вже почалися симптоми морської хвороби". Усе це нагадувало якийсь хитромудрий квест, де на судні потрібно знайти хоча б одного тверезого пасажира. Без шансів на успіх.
Хоч завантажилися ми о 21.00, відправилися лише під ранок. Досвідчений капітан, напевно, свідомо чекав поки всі вкладуться спати, щоб ніхто під впливом оковитої не випав за борт в територіальних водах України.

Як відомо, якість будь-якої подорожі безпосередньо залежить від якості харчування. На "Грайфсвальді" годували так, що навіть найскандальніший гурман не мав на що скаржитися. Браво, кок! Браво, тому, хто визначав розмір порції! Magnifico!

Одне з декількох місць відпочинку. Тут можна подивитися серіал про чесних та непідкупних поліцейських, який протягом трьох днів крутиться без упину.

Якщо серіал вам не до смаку – можна вийти на палубу. 

Увагу привертає ось така річ. Це не лазерна зброя, а пожежний гідрант.

Як виявилося, наше судно "Грайфсвальд" є найбільшим автомобільно-залізничним пасажирським поромом у світі (!), на якому одночасно може розміститися 150 пасажирів, 50 універсальних залізничних вагонів та 50 автомобілів TIR. Його розміри гігантські: довжина 190 метрів, ширина 28.

 

Верхня палуба – місце задушевних розмов з видом на безкрайнє море з усіх чотирьох боків. Грузинські чоловіки цим активно користувалися, а українські дівчата їм активно давали цим користуватися.

Захід сонця у відкритому морі налаштовує на ліричний лад. Відразу з'являються дуже густі емоції. Так існує імпресіонізм.

Три дні на судні – це набагато довше, ніж три дні на суші (я не про японську страву). Тут час тягнеться значно повільніше, старієте ви не так інтенсивно, тому раджу набрати з собою цікавих книжок, музики та ін. Інтернету немає і це варто враховувати.
Я не є прихильником азартних ігор (щоправда, в поїзді Москва-Пекін грав у "дурня"), але від нудьги почав грати з грузинами в карти. Грузини – народ емоційний та гарячий, мислять поривами, що дуже їм заважає в іграх, де потрібен прагматизм, терплячість і холоднокровна тактика. З-понад сотні партій в дурня я не програв жодної, відстоявши честь нашої Батьківщини. Навіть трохи жалкував, що грали не на гроші, бо при такому балансі сил додому я міг повернутися вже на власному літаку.

 

Ввечері третього дня на горизонті з'явилася суша. Я радів, наче пірат, який після декількох місяців поневірянь нарешті підходить до острову зі скарбами, або, принаймні, прісною водою.

Яскраві вогні Батумі нагадують не Грузію, а скоріше якийсь Лас-Вегас.

© М. О. Іжик, 2014-2019