Грузія
Частина 1. Три дні в морі

 

 "Грузины лучше чем армяне? Лучше! Чем? Чем армяне." (грузинский народный анекдот)

 

"Армяне лучше чем грузины? Лучше! Чем? Чем грузины." (армянский народный анекдот)

 

В житті кожного мандрівника настає момент, коли він усвідомлює, що без поїздки в Грузію він повноцінним мандрівником вважатися не може. Це ніби обов’язкова частина загальної програми. І дуже приємна, як виявилося. На моє власне переконання, подорожувати світом і не побувати в Грузії – це все одно що в Китаї їсти рис виделкою. Наче і можна, але зізнатися у цьому соромно. Усвідомлення цього позбавило мене традиційних кількамісячних планувань і боротьби з самим собою – треба було терміново заповнювати цей пробіл. Тому все трапилося спонтанно і досить швидко.

Ця поїздка стала знаковою, оскільки я вперше переплив на поромі усе Чорне море з заходу на схід (Іллічівськ – Батумі). Для вихідця з Полісся така морська пригода – це, безумовно, шалена романтика. Ціна була така ж, як і на літак, але можливість протягом декількох днів побути в образі пірата взяла гору. В компанії "Укрферрі" в телефонно-емейловому режимі замовив місце в чотиримісній каюті. З ілюмінатором. Замовлення, до речі, приймала жінка породи "вівчарка". Щоб вона стала до Вас поблажливішою, запропонуйте їй корм "Pedigree".

Назад я повертався через сім днів літаком з Батумі до Києва. На превеликий жаль, Тбілісі з свого маршруту довелося викреслити, оскільки буквально напередодні там трапилося стихійне лихо – той самий паводок.

 

Благополучно доїхавши нічним поїздом з Рівного до Одеси, на декілька днів зупинився у свого двоюрідного діда. Люблю самобутні міста. А Одеса саме такою була, є і, безперечно, буде. Її не сплутаєш з жодним іншим містом. Сподіваюся, колись нарешті вдасться написати про неї розлогу історію.

Попередньо заброньований квиток можна придбати безпосередньо в день виїзду в офісі компанії у с. Бурлача Балка (це між Одесою та Іллічівськом). Виглядає він наступним чином:

Після виснажливої черги на митному контролі майбутні пасажири зі своїми клунками виходять на вулицю. Тут усі торби акуратно згрібаються ось таким черпаком і вантажаться на корабель.

Пасажирам пропонують під'їхати до судна на автобусі "Тойота". Звучить це краще, ніж виглядає насправді.

Далі ви потрапляєте у черево гігантського корабля і рухаєтеся його нутрощами до ліфту.

Піднявшись на "рісепшн" стаєте в чергову чергу і чекаєте поки вас поселять і дадуть ключ від каюти. 

Склад пасажирів дуже строкатий: українські далекобійники, білоруські байкери, інтелігентний німець, грузинська молодь, українські дружини грузинських чоловіків (дехто з дітьми і без чоловіків, дехто з чоловіками і без дітей).

Щоб знайти свою каюту треба добряче поблукати лабіринтом. Стає трохи моторошно, особливо якщо ви дивилися фільм "Титанік". 

Каюта прогнозовано невелика, на 4 особи. Нічого зайвого тут немає. Зате є ілюмінатор. Це певною мірою розкіш, бо в деяких каютах він відсутній.

Знайомлюся зі своїми однокаютниками: Автанділ, рудий-рудий Рамаз і вірменський грузин Альберт. З останнім, до речі, я ще не один раз побачуся в Батумі. Усі вони моряки і приїздили в Миколаїв на курси підвищення кваліфікації. Дуже щирі і відверті хлопці. Вони, як і належить справжнім грузинам, просто в захваті від краси українських дівчат.

Не знаючи чим саме нас будуть годувати на судні (не люблю, так би мовити, кулінарних потрясінь), я взяв з собою продуктів з розрахунком на три дні і три ночі. Так само вчинили і вони. Дійсність виявилася дещо іншою сівши перекусити в перший же вечір, ми вчотирьох з’їли і випили абсолютно все. Залишився тільки кілограм цукру, який самотньо лежав в пакеті.

Атмосфера на кораблі називається "Якір ще не піднято, а у всіх вже почалися симптоми морської хвороби". Усе це нагадувало якийсь хитромудрий квест, де на судні потрібно знайти хоча б одного тверезого пасажира. Без шансів на успіх.
Хоч завантажилися ми о 21.00, відправилися лише під ранок. Досвідчений капітан, напевно, свідомо чекав поки всі вкладуться спати, щоб ніхто під впливом оковитої не випав за борт в територіальних водах України.

Як відомо, якість будь-якої подорожі безпосередньо залежить від якості харчування. На "Грайфсвальді" годували так, що навіть найскандальніший гурман не мав на що скаржитися. Браво, кок! Браво, тому, хто визначав розмір порції! Magnifico!

Одне з декількох місць відпочинку. Тут можна подивитися серіал про чесних та непідкупних поліцейських, який протягом трьох днів крутиться без упину.

Якщо серіал вам не до смаку можна вийти на палубу. 

Увагу привертає ось така річ. Це не лазерна зброя, а пожежний гідрант.

Як виявилося, наше судно "Грайфсвальд" є найбільшим автомобільно-залізничним пасажирським поромом у світі (!), на якому одночасно може розміститися 150 пасажирів, 50 універсальних залізничних вагонів та 50 автомобілів TIR. Його розміри гігантські: довжина 190 метрів, ширина 28.

 

Верхня палуба – місце задушевних розмов з видом на безкрайнє море з усіх чотирьох боків. Грузинські чоловіки цим активно користувалися, а українські дівчата їм активно давали цим користуватися.

Захід сонця у відкритому морі налаштовує на ліричний лад. Відразу з'являються дуже густі емоції. Так існує імпресіонізм.

Три дні на судні – це набагато довше, ніж три дні на суші (я не про японську страву). Тут час тягнеться значно повільніше, старієте ви не так інтенсивно, тому раджу набрати з собою цікавих книжок, музики та ін. Інтернету немає і це варто враховувати.
Я не є прихильником азартних ігор (щоправда, в поїзді Москва-Пекін грав у "дурня"), але від нудьги почав грати з грузинами в карти. Грузини – народ емоційний та гарячий, мислять поривами, що дуже їм заважає в іграх, де потрібен прагматизм, терплячість і холоднокровна тактика. З-понад сотні партій в дурня я не програв жодної, відстоявши честь нашої Батьківщини. Навіть трохи жалкував, що грали не на гроші, бо при такому балансі сил додому я міг повернутися вже на власному літаку.

 

Ввечері третього дня на горизонті з'явилася суша. Я радів, наче пірат, який після декількох місяців поневірянь нарешті підходить до острову зі скарбами, або, принаймні, прісною водою.

Яскраві вогні Батумі нагадують не Грузію, а скоріше якийсь Лас-Вегас.

© М. О. Іжик, 2014-2019