Ніч в храмі, або "Ой, там на горі..."

"Від смогу і коні дохнуть"

(пекінський варіант прислів'я про роботу)

 

В цій статті я спробую описати наш похід в гори під час дощу і що з цього вийшло.

На початку серпня двоє працівників МРК (Сашко Николишин і я) та одна начальниця культурно-інформаційного відділу "Українського дому" Янна Шуляк (за сумісництвом дівчина автора цієї статті) вирішили на вихідних піднятися над рівнем моря. Хотілося на повні груди вдихнути чистого гірського повітря, яке в пекінському смозі здається явищем з міфології. Обрали Байхуашань (百花山), що за 120 км на захід від міста. Через 滴滴打车 (китайський аналог BlaBlaCar) знайшли авто і стали чекати на ранок суботи. Чекали, дивлячись футбольну трансляцію НК "Верес" (Рівне) - ФК "Тернопіль" (Тернопіль), під час якої кожен вболівав за своїх. Верес впевненно переміг і я це сприйняв як хороший знак. 

В згаданому автомобілі ми їхали з молодою китайською парою. Мається на увазі не з димом, а з хлопцем і його дівчиною. Під час однієї з санітарних зупинок я помітив дерево Júglans régia (звичайний волоський горіх). Взяв палку, збив декілька горіхів. Китайці на все це дивилися так, як діти дивляться на Діда Мороза. Широко розплющеними (наскільки дозволяє фізіологія) очима. Вони, напевно, вважали, що горіхи виробляють на заводах і сьогоднішній день для них провів чітку межу між минулим та прийдешнім.

Вхід на гору - 40 юанів. За 10 юанів біля воріт можна купити пакет справжніх не пластмасових яблук. 

Висота 1991 м (знайоме число?), але підйом нескладний, навіть для непідготовленої людини. Як і більшість китайських гір, 百花山 надмірно окультурена - східці, перила, лавки. Не вистачає лише підігріву стежки.

Всюди таблички, щоб кожен знав скільки він вже подолав і скільки ще лишилося. 

Перша просторна рівнина – луг Байхуа на висоті 1800 м. Це субальпійський луг. Тут туман, квіти і незаймана природа, яка для китайців є страшенною екзотикою. Для вихідця з Полісся навпаки - річ досить буденна. Як і гадюки.

Нам вище.

На дереві засів бурундук азійський і терпляче позував для цього сайту. 

Це єдиний представник роду бурундуків, що мешкає поза Північною Америкою. В біології я орієнтуюся набагато краще, ніж того вимагає моє життя. Це не заслуга, а скоріше результат власних помилок. Продовжили свій шлях. 

Хотілося їсти, бо на одних лише яблуках далеко не заїдеш. Я взагалі погано переношу випробування голодом.

Нарешті вийшли на відкриту місцевість. Тут широка тропа оздоблена на манер Великої Китайської стіни.

Далеко знизу звивиста дорога.

Зверху осередок цивілізації. А це означає, що там є і продовольство. ​

Нашим зголоднілим очам, як міраж серед пустелі, відкрилося чудове видіння - столова.

І відразу гірке розчарування - столова закрита Через скляні двері видно людей. Жестами показуємо голод. Наші пантомімічні ілюстрації не справляють на них ніякого враження. Жуючи набитим ротом, байдуже дивляться на трьох голодних осіб. Пропонуємо гроші. Вмикаємо красномовність, використовуючи вишукані китайські фразеологізми. Все марно.

Отаке. Ніби і ближче до неба, а доброти, як в підвалі.

Звертаємося до роботяг. Ті прониклись ситуацією і сердешно порадили йти в храм, можливо там щось вигорить. 

Заходимо на територію храму.

Виходить настоятель. Коротко пояснюємо йому ситуацію. Він киває головою і запрошує нас до себе. Ми, по-сільському соромлячись, заходимо. Нас відразу саджають за стіл. Тітонька пригощає традиційними стравами. Їжа після такого підйому і в таких умовах смакує по-особливому.

Зав'язується обережна розмова з монахом. Більшість часу монах тут живе сам. Вже впродовж 12 років. Раз в рік спускається вниз. Продукти йому привозить тітонька. Крім неї тут ще знаходиться старенька бабуся і 5-річний хлопчик.

Монах з прогресивними поглядами: п'є пиво і не виймає з рота цигарку.

Після їжі він запросив нас до себе в кімнату на чайну церемонію.

 

Мені завжди подобалося, коли люди, не маючи великих статків, не стають злими, як скажені собаки, а зберігають доброзичливість (до якої ніхто, між іншим, не зобов'язує). При цьому вони знаходять місце і для традицій, не розриваючи ту тонку невидиму нитку, яка пов'язує їх з предками. Такий собі антимакдональдс. Хоча, за стільки років свого існування і макдональдс для багатьох став ознакою "вірності традиціям".

По телевізору йде кіно про війну. Таких фільмів китайці знімають по тисячі в тиждень. Японці в цих картинах зображуються максимально огидними, в той час як кожен китайський солдат - це еталон мужності, хоробрості, вишуканості. хорошого смаку, вміння одягатися, з благородним поглядом і відмінною особистою гігієною. Чим бридкіше зображені японці, тим кращим в Китаї вважається фільм. З легкої руки сценаристів історичні події змінюються настільки, що іноді стає страшно. Я вже морально готовий до китайського фільму, в якому буде розповідатися про те, як безстрашна китайська армія звільнила Європу від фашизму. Окрасою стрічки повинна стати сцена, в якій в бій проти німецької танкової дивізії СС "Мертва голова" вступають елітні китайські підрозділи, успішно використовуючи проти недолугих нацистів ефектні прийоми кунг-фу.

Після чаю нам показали територію храму, якому вже понад 1000 років. Звісно, реставрації і т.д., але все одно. Вражає. Напевно, через те, що не є затертим туристичним об'єктом, який перетворили на пристрій для заробляння грошей.

Червона впадина на стіні нагадує половину емблеми "Rammstein". 

Хлопчик тим часом вчепився в Яну і розповідав їй різні дитячі речі. Потім ні з того, ні з сього сказав: "Ти коли будеш спати - не бійся привидів". Бувають репліки, які покликані заспокоїти, але переживати чомусь починаєш якраз ПІСЛЯ них. До цього якось не переживалося і про привидів не думалося.

Прилегла територія велика і простора. На вершині стоїть маяк, який монотонно блимає своїм циклопним оком ("то потухне, то погасне"). Виглядає це все вкрай містично.

Сутеніло. Спати нас поклали у окремій будівлі для паломників. Всередині, напевно, повинні проводитися диспути монахів. Тут багато буддійської літератури. Такі книжки активно спалювали в період "Культурної революції".

В кутку - великий запас ароматичних паличок.

Перед сном хлопчик, надивившись на монаха, вирішив влаштувати нам чайну церемонію. Діти завжди наслідують дорослих, і дуже добре, що для наслідування монаха він обрав саме чайну церемонію, а не цигарки з пивом. Хлопчик притягнув чайник з кип'ятком, який невдовзі успішно перекинув, мало не пообпікавши нам життєво важливі органи. 

Ми подарували йому один з двох наших компасів (синій), який вже побував на Борнео. Сподіваюся, він допоможе дитині орієнтуватися в житті.

 Кімната з ліжками і тумбочками. 

Поставили будильник на 4.30. Саме в цей час встає сонце і можна побачити дивовижний світанок. Крім того, на світанку монах робить щоденний буддійський ритуал. Теж цікаво поглянути.

Я прокинувся серед ночі від звуку зливи. Спросоння подумав, що нас з усім цим храмом змиває вниз - настільки гучним був шум води - і почав згадувати морські пісні. 

Повернув голову вліво - Яна спить, як немовля. Повернув вправо - Сашка немає. Підповз ближче - Сашко є, але накрився з головою  ковдрою, бо змерз. Правду кажуть, що "Украина разная". Територіальні відмінності помітні навіть під час сну. 

Міркуючи над цим, перевернувся на інший бік і знову заснув. 

Прокинулися з будильником. Зробили над собою титанічне зусилля, щоб вилізти з теплого ліжка. На дворі дуже вологий туман. Видимість 3-4 метри.

Монах рухався в цьому тумані, готуючись до щоденної церемонії. Його не видно, чути лише кроки і шарудіння одягу. Десь в глибині туману він м'яко б'є в дзвін. Через рівні проміжки часу, декілька разів підряд. Від усього цього чомусь стає ніяково. Якось не по собі. Не звик я до такого дзвону.

Вирішили оглянути фігури божеств. Цікаво, що символізує задушений рукою щур, з золотою кулею в роті? Жадібність? 

Страшні істоти. Все ж таки, буддизм - це чуже. Яким би модним його не робили і як би не намагалися його нав'язати західному світу. Суто регіональне вірування з демонічною язичницькою основою.

Почало розвиднюватися. Нас покликали снідати. Перекусивши під звуки дощу, почали прощатися. Монах сказав, що через погодні умови пішки краще не йти і він організує нам машину. Було вирішено на знак подяки залишити храму трохи грошей. Монах довго і відчайдушно відмовлявся, але врешті-решт взяв. 

Підійшли до столової, яка вчора зустріла нас так непривітно. Монах переговорив з водієм бусу, той з перекошеною пикою і шаленими очима сказав "Хай ідуть пішки", але потім неохоче погодився нас відвезти.

Якась біля цієї столової аура нездорова. Сіли в бус, від'їхали метрів триста. Водій зупиняє машину і каже: "Монах мені не начальник. Або платіть гроші, або ідіть пішки". Не наша людина. Сріблолюбець. Такі через свою надмірну любов до грошей потім вішаються на осиці. Вилазимо з машини і зичимо водієві усіляких невдач. Не навчилися ми поки прощати.

Спуск був дуже вогким, вологим, мокрим.  Суцільна вода та й годі. Хотіли чистого повітря? От вам чиста вода!

Ведучи боротьбу зі стихією, Саша завів з розмову з китайською парою. Вони теж поверталися в Пекін. Саша на перемикачі власного шарму "On/Off" натиснув "On" і вони люб'язно запропонували нас підвезти. І не простою машиною, а електромобілем Nissan. На чудернацькій заправці (вперше бачив таку) ще й вдалося сфотографувати зелені-зелені гори. В черговий раз переконуюся, що будь-який негативний досвід контакту з людьми (інцидент з водієм) згодом сповна компенсується людьми хорошими. Головне не озвіріти. І вірити.

© М. О. Іжик, 2014-2019