Апофеоз дизайнерської фантазії - жива (і, безперечно, революційна) черепаха у акваріумі, яка мирно спить під портретом Нельсона Мандели, чекаючи на перемогу світової революції.

Пам'ятник Феліксу Едмундовичу Дзержинському – професійному революціонеру та поціновувачу психостимуляторів, а також засновнику спортивного товариства "Динамо".

Поляк, між іншим.

Шлях в Норвегію

 

Частина 1. Київ-Мінськ

 

"Якщо у мене чогось немає, значить я цього недостатньо хочу"

Б. Істрашкін

Підготовка

 

Потрапити в Норвегію мені хотілося з незапам'ятних часів. Поїздка в Ісландію у 2013 році цю скандинавську спрагу частково втамувала, але лише на певний час. З Рейк'явіку я привіз здоровенну книжку під назвою "Sagas of the Icelanders". Читання саг знову розкочегарювало інтерес до Скандинавії. Ісландія, як відомо, була заселена норвежцями у IX ст., після об'єднання Норвегії під владою Харальда І Прекрасноволосого. В результаті конфлікту з королем чимало сімей були змушені покинути Норвегію у пошуках нового місця проживання.  

Моїй благородній меті перешкоджали наступні фактори, вірніше бачення ситуації з позиції студента-першокурсника, який передивився реклами "Для чого платити більше":

- відсутність доступного транспортного сполучення;

- недемократичні ціни на проживання;

- аналогічні ціни на продукти харчування.

Якщо остання проблема вирішувалася набитим під зав'язку рюкзаком з українськими харчами, то дві перші вимагали більш творчого підходу.

Прямих лоукост перельотів з України, на жаль, не було. Як варіант розглядався виліт з Польщі – звідти є рейси у різні аеропорти Осло. Однак, у Норвегії приваблювали насамперед фіорди, яких у столиці не побачиш. Тому варіант з Польщею відпав. 

Шукаючи вильоти з відносно близьких аеропортів, я натрапив на рейс Vilnius-Alesund. Столиця Литви зовсім поруч – якихось 700 км від Києва. А Alesund (читається Олесунн)? Відкриваємо карту... або Google Maps... і бачимо, що місто розташоване у західній частині Норвегії, на самому березі Атлантичного океану. І фіордів там безліч.

Задоволення під назвою "переліт туди-назад" коштує 25 європейських євро. Але як писав О. Дюма: "Через дивну властивість людської природи, чим більше доказів він знаходив, тим сильніше його мучили сумніви".

Досвід підказував, що викупити авіаквитки краще лише після того, як владнаю питання з ночівлею.

У міста Олесунн попри безперечні переваги (а це і сувора краса океану, і архітектурний стиль "ар нуво" тощо), є суттєвий недолік – тут лише один-єдиний хостел, ціни у якому перевищують ціну на авіаквитки ледь не вдвічі. Довелося звертатися до послуг couchsurfing.com, який для власників хостелів, як кістка в горлі. За 20 хвилин мною було відправлено 53 запити на ночівлю. Протягом наступної доби відповіло 12 чоловік – усі відмовою. Я почав втрачати надію, проявляючи непотрібний конформізм і ганебно налаштовуючи себе, що в Норвегії, мовляв, нічого особливого, ну фіорди та й фіорди. 

Аж раптом прийшла позитивна відповідь від чоловіка на ім'я Сігурд, скорочено – Зіггі. В Рівному дехто так називає сигарети, а дехто зовсім інші зігі "кидає". Вкотре підтверджується китайська народна мудрість, що спокуса здатися буде особливо сильною незадовго до перемоги. Краще і не скажеш.

Квитки миттєво куплені. Отже, якщо один з аспектів подорожі вже набув предметних обрисів, то решта виглядала досить туманно.

Було прийняте вольове рішення проїхати усю Білорусь автостопом. І смакові якості тамтешньої картоплі перевірити, і Берестейську фортецю (Брестскую крепость) побачити. 

План був наступний: з Києва до Ковеля (серед ночі на станції Рівне потрібно було передати вкрай важливу торбу) поїздом за 95 грн, звідти на перекладних електричках перетнути кордон і дістатися Бреста. З собою взяв найнеобхідніше, а саме: фотоапарат, теплі шкарпетки, планшет "яблуко" та провіант – 0,5 кг кураги, 0,5 кг чорносливу, 1,5 кг вівсяної каші, 5 плиток чорного шоколаду. Марку шоколаду називати не буду, щоб не виглядало як реклама тогочасної державної верхівки.

Настрій перед поїздкою безперечно був піднесений.

 

Київ - Заболоття

 

Заскочивши в поїзд, почав налагоджувати зв'язки з громадськістю. За чаєм познайомився з рівнянином, займається дослідженням бортництва. Дізнався від нього масу цікавих речей. За сумісництвом він виявився однокласником легендарного Парамоші (жителі району школи № 5 мене зрозуміють).

Рано-вранці поїзд прибув на ст. Ковель.

У касі вокзалу за 8 грн продається квиток на дизель до Заболоття, що є містом прикордонним, з якого електричкою можна потрапити у Брест. До відправлення ще 2 години. Щоб час минув швидше купив 1,5 літра домашнього молока.

Мої прив'язані до рюкзака треккінгові черевики з "Декатлону" викликають жвавий інтерес у якогось дідуся. Він просить дозволу оглянути їх, після чого виносить свій вердикт: "Дуже якісне взуття!", і цікавиться де я їх придбав. Куплені вони були  в Китаї під час ювілейної десятої поїздки в Піднебесну, але щоб не вдаватися в деталі своїх східних мандрівок і в тисячний раз не відповідати на одні й ті самі запитання, коротко відповідаю: "В Польщі". На Волині Польщею нікого не здивуєш.

Сідаю в дизель. До Заболоття їхати дві години. У вагоні компанія циган своєю присутністю бореться з чистим волинським повітрям. І фільм про Будулая це повітря не освіжить.

Прибуваємо на кордон. Кажу Вітчизні "До побачення!" і йду в сторону митниці.

А це райвідділ міліції.

Заболоття - Брест

Підходжу до віконця, у якому сидить зовсім юна і недосвідчена дівчина-митник, і мовчки дивлюся на неї. Вона так само мовчки дивиться на мене. Розуміючи, що з таким темпом я тут зустріну збір урожаю, кажу: 

Я: - Може Вам паспорт дати?

Вона: - Давайте...

Я: - Який саме ?

Вона:  (зовсім розгубившись) - Свій...

Даю обидва – і внутрішній, і закордонний – коротка перевірка і я вже де-факто на білоруській стороні. Тут стоїть електричка "Заболоття-Брест". Поки я мрійливо на неї дивився, підійшов плечистий український прикордонник (у нас таких називають "вайло"). У відповідь на моє досить просте запитання "чи їде цей поїзд до Бреста?" він видав неймовірний (на його думку) дотеп, що "три перші вагони їдуть в Білорусію, а три останні – назад в Україну". І голосно розреготався від власного жарту. Я мовчки подивився на нього як на людину, у якої вкрай нервова робота, і заліз у вагон. Обстановка у вагоні називається "Вивези з України усе, що можна. А що не можна – теж вивозь!". Тут є абсолютно все – від шоколаду до велосипедів та будівельних матеріалів. Нагадує евакуацію землян на Марс, з метою зробити там поселення.

Сідаю навпроти чоловіка, що везе якусь неймовірних розмірів плиту. Потроху зав'язується розмова. Чоловік – пасічник, а плита виявляється вощиною. Брати білоруси жваво обговорюють нашу неньку. Загальне махрово-ватне ставлення до України якось іде врозріз з тим фактом, що чомусь саме на території НАШОЇ ДЕРЖАВИ (в якій "все очень плохо") вони скупляються і вивозять у Білорусію ("гдє всьо харашо") усе, що тільки можна.

Сусідка зліва, приймаючи мене за співвітчизника, питає:

- Как вам Хохляндия?

- В Хохляндії не був.

- А где же Вы были?

- В Україні.

Після короткої паузи тон розмови дещо змінюється. Раптом виявляється, що в Україні насправді все чудово і товари в півтора-два рази дешевше. Підходять контролери. Відкриваю для себе дивний прикордонний виверт: якщо купувати квиток в білоруській валюті, то він виходить в два рази дешевши, ніж в українській. Мої сусіди оперативно міняють мені гривні на тамтешні рублі, і в якості бонусу пригощають цукерками. Я у відповідь дарую китайські юані, які спричиняють у вагоні справжній фурор.

Через деякий часу з'являються білоруські митники, яким за своєю агресивністю поступається навіть античний Цербер. Після того як ми ледь не цілим вагоном заповнили мою декларацію, я трохи заспокоївся. Заспокоїлися і мої сусідки. Вони з полегшенням зітхнули і, розстібнувши свої плащі (увага!), почали діставати безліч шматків сирого м'яса, які перед посадкою наліпили на тіло. Ось така віртуозна контрабанда. Поки увесь світ хоче виглядати стрункіше, білоруси хочуть виглядати більш м'ясисто.

Деякі пасажири відкрито і голосно критикують [CENSORED]. Я мовчки слухав, чекаючи, що зараз відкриються двері і з тамбура у вагон увійдуть працівники НКВД у шкіряних куртках з маузерами в руках, і когось розстріляють. Виявилося, що тут усе не настільки страшно, як нам намагаються показати.

Мене розпитують куди я їду і з якою метою. Моє бачення подорожей і окремі епізоди поїздок викликають у білорусів скоріше подив, ніж схвалення. По очах бачу, що не вірять і сприймають мене як фантазера. Що ж, свого роду, комплімент.

Під кінець поїздки я вже для всіх став "своїм". Зважаючи на мокрий сніг за вікном, сьогодні ж планую автостопом доїхати до Мінська, а фортецю у Бресті подивитися на зворотньому шляху. Дізнавшись про це, мене люб'язно провели до зупинки і посадили у тролейбус, що іде на околицю міста. Душевно прощаємося. Білоруси – це справді душевні і дуже добрі люди.

Автостопщика  на трасі повинно бути добре видно, тому у цю поїздку поїздку я одягнув яскравий одяг. На місцевого не схожий, тому у тролейбусі на мене дивляться як на папугу. Доїжджаю до кінцевої зупинки "Городская больница", перпендикулярно до якої прилягає траса  Ем-один.

Погода, як на замовлення – дощ, вітер, мокрий сніг. Навкруги болото. Починаю стопити. Хвилин за 10 зупиняється ефектна фура. Піднімаюся по драбині до водія. На жаль, до Мінська він не їде, але може підкинути до Кобрина, що за 46 км звідси. Чемно дякуючи, відмовляюся. Але все одно приємно. Щоб розвіятися починаю чинити розправу над запасами шоколаду. Хвилин за 20 зупиняється Peugeot. Інтелігентний водій з посмішкою запрошує сідати. Вручена мені візитка свідчить про те, що надзвичайно цікавою людиною за кермом є Дмітрій Черенок – начальник групи по просуванню та маркетингу фармацевтичної фірми "Полісан". Які афоризми та ще й різними мовами він видавав! Які цитати видатних людей озвучував! Приємно було почути львівський анекдот про прикре самогубство мовою оригіналу. Крім того, Дмітрій проводить різноманітні тренінги. Настала моя черга дивувати співрозмовника. Історія про наш тренінг у мадам Чакової (коли у нас забрали телефони та УСІ ДО КОПІЙКИ кошти, після чого поставили завдання за 3 години як завгодно заробити грошей) викликала у нього захват. За розмовами про здорове харчування 5 годин дороги (347 км) пролетіли непомітно. І ось ми вже в'їжджаємо у Мінськ. Перше, що упадає в око: тут СПРАВДІ дуже чисто.

Дмітрій люб'язно підвозить мене під самі двері мого хостелу, що має радикальну назву "Революція". Оформлення інтер'єру відповідне: видатні революціонери Ленін, Мао Цзедун, Кім Ер Сен, Сукарно, Фідель Кастро, африканські вожді-борці з колоніалізмом, пельмені, ікра. Тонка іронія, яку іноземці, що приїздять в Мінськ сприймають за чисту монету. Хоча в даному випадку, напевно, діє принцип "попит породжує пропозицію". Туристам пропонують саме такий дизайн, який вони очікували побачити. З таким же успіхом в сусідній країні серед кучугури снігу можна зробити (якщо ще не зроблено) хостел "У медведя", прикрашений балалайками, і відбою від іноземних туристів не буде. Стереотипи...

Засинати голодним я поки не навчився, тож іду в магазин за продуктами. Проінспектувати ціни, так би мовити. Для білорусофілів результати мого походу є невтішними – ціни таки вище рази в півтора-два. Найбільш прикрий факт: окрім місцевої, на полицях повно єгипетської картоплі. 

Величезним плюсом є заборона продажу алкогольних напоїв після 22.00. Знімаю капелюха. Припускаю, що у нас це б вирішило чимало проблем. Може навіть і зникла б потреба у новій поліції (а з ким тоді робити селфі?!).

Чудово повечерявши, вмощуюся спати на традиційному верхньому ярусі.

На годиннику 22.00. Це означає, що рівно за одну добу я проїхав 930 км (поїзд+автостоп). 

 
Мінськ. 1000 відтінків сірого.

 

Наступний день (6 березня, Пт) я вирішив використати для прогулянки  столицею. Погода – щось середнє між "хмарною" та "суїцидальною". Якщо порівнювати з Києвом, то Мінськ більш суворий, більш серйозний, більш однорідний. Тут менше розхлябаності. Це стосується як архітектури, так і місцевого населення. Люди ходять зосереджені. На обличчях мир і спокій. Це вам не Україна, де у кожного в очах палахкотить махновський вогник і жевріє відраза до будь-якого начальства. Місто дуже охайне. Дуже. Відчувається рука господаря. Тут усе на своєму місці.

Ось перша велика будівля, повз якої проходив мій маршрут. Ні. це не Міністерство Правди з роману "1984". Що саме в ній знаходиться – невідомо.

Костел Св. Симона та Олени (біл. Чырвоны Касцёл), побудований на поч. ХХ ст. у неоготичному стилі з домішками неоромантизму на кошти польського шляхтича Едварда Войниловича.

Площа Незалежності, яка, за великим рахунком, є майданом. Але краще вживати слово "плошча." Від кого саме незалежність я так і не з'ясував.

Зліва від монумента знаходиться "Беларускі дзяржаўны педагагічны ўніверсітэт" , якому минулого року виповнилося 100 років. 

Справа від нього "Дом урада", перед яким цілком прогнозовано стоїть пам'ятник Леніну. Спочатку подумав, що білоруси сміливо назвали  будівлю на честь Володимира Ілліча, який справді не був красенем. Лише згодом дійшло, що "урад" – це уряд.

Є в Мінську і грамадска-гандлёвы цэнтр з дзвінкою назвою "Сталіца".

"Камітэт дзяржаўнай бяспекі Рэспублікі Беларусь імя Ф.Э. Дзяржинскага"  

Питання є? Питань нема. Все чітко і зрозуміло. Місто може спати спокійно.

Архікафедральны касцёл Імя Найсвяцейшай Дзевы Марыі"

Каталіцкі кафедральны сабор у стылі Віленскага барока, галоўны каталіцкі храм Мінска. 

Скульптура "Войт з ключами міста"

Присвячена визначній події – отриманню Мінськом Магдебурзького права у 1499 р.

Біля ніг войта – план Мінська XVI ст.

Канцэртная зала "Верхні горад"

Былая царква Святога Духу, пабудаваная ў першай палове 17 стагоддзя, якая калісьці лічылася адным з самых прыгожых будынкаў Мінска.

Загальний висновок по Мінську: місто, напевно, буде більш цікавим для туристів з Західної та Центральної Європи. Хоч для вихідців з 1/6 частини суші екзотики тут немає, але місто мені дуже сподобалося. Тут чудові, прекрасні люди. Для тих, хто цікавиться соцреалізм, "що становить естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства"  тут він не є чимось архаїчним (на відміну від, скажімо, Києва) і продовжує переживати період розквіту. Незважаючи на спільні для обох міст депресивні радянські риси, від нашої столиці відрізняється більшою гармонійністю кольорів та ліній. Тут немає цієї еклектичної мішанини. Місто дуже охайне і чисте. Усе на своєму місці, усе за ранжиром. Відчувається ВПОРЯДКОВАНІСТЬ, якої в Україні так не вистачає. 

На окремий комплімент заслуговують прекрасні дороги. Виявляється, для цього не обов'язково бути членом Євросоюзу.

 

Вдосталь походивши містом, я повернувся у хостел, адже час робити чек-аут - хтозна які покарання тут передбачені за несвоєчасне виселення. В кімнаті на ліжку лежить іспанка, одягнута ледь не в шубу, накрита ковдрою і трагічним поглядом дивиться в стелю. З торб, клунків, рюкзаків та валіз вона зробила навколо себе величезний мур, якому у VII ст. позаздрили б навіть її співвітчизники-іспанці, що відбивалися від маврів. Щось її неабияк налякало. Сподіваюся, що незабаром вона оговтається і влаштує Реконкісту.

При виселенні з революційного хостелу мені дають цілий стос паперів - довідок, квитанцій, чеків. Довелося навіть підписати заднім числом якийсь контракт на проживання. Тепер я легальний турист. І легальному туристу час їхати далі.

 

Частина 2. Мінськ - Вільнюс 

Сподобалася соціальна реклама – як на тему здорового способу життя:

так і на тему вивчення рідної мови, яку білоруси підзабули:

Барельєф з зображенням робітників, селян, матерів та воїнів, що нависає над написами "Золото", "Центр Моды", "Pizza", виглядає дуже і  дуже символічно.

Гарадская ратуша

Будынак ратушы ў Мінску ўзвялі ў першай палове 16 стагоддзя, і быў ён драўляны. Археолагі так і не знайшлі яго падмуркаў, але размяшчаўся ён там жа, дзе і зараз узвышаецца Гарадская ратуша – на плошчы Свабоды (былая Саборная).

Свята-Духаў  кафедральны сабор

Кафедральный сабор (былы касцёл і кляштар бернардзінак) пабудаваны ў стылі Віленскага барока. Закладзены ў 1642 годзе і дабудаваны ў 18 стагоддзі; адметны помнік старого Мінска.

© М. О. Іжик, 2014-2019