Частина 2. Батумі і околиці

 

Частина 1. Три дні в морі.

 

Отже, в Батумі ми прибули ввечері третього дня. Ось так виглядає місто вночі з моря:

Призабуте відчуття твердої землі під ногами порадувало. Приблизно за півгодини я дійшов з порту до центра міста. Там трохи перепочив, скориставшись дуже хорошим безкоштовним вайфаєм. А ще через двадцять хвилин знайшов свій хостел.

Батумі  – столиця Аджарії – знаходиться на південному-заході Грузії, дуже близько до грузинсько-турецького кордону. При бажанні, в Туреччину можна навіть зайти пішки.

За легендою, саме з Аджарії почалося проповідування християнства у Грузії – після приходу апостола Андрія Первозванного. Тому православні традиції тут дуже сильні. З власного досвіду: під час автостопу мені завжди задавали питання про віросповідання. Крім того, проїжджаючи повз церкву, водій (незалежно від віку) обов’язково хреститься. Щиро і не показово.

 

Набережна довжиною майже 10 кілометрів, – це справжня душа Батумі, даруйте за пафос.

Пляж досить широкий. Місця вдосталь. Є рятувальні вишки, як у кіно з Памелою Андерсон. Людей не дуже багато, адже сезон починається з липня:

Всупереч розповсюдженим стереотипам, грузини не лише п’ють вино та кажуть довжелезні тости, а й активно займаються спортом. Вздовж набережної стоять різноманітні турніки, гімнастичні бруси та інші корисні речі. І не просто стоять самотньо, а буквально обліплені любителями здорового способу життя (якому домашнє вино в даному випадку не шкодить). Ще кажуть, що грузини дуже полюбляють регбі (зі слів мого троюрідного брата, судді міжнародної категорії з цього виду спорту).

Також вздовж пляжу стоять гарні скульптури. На одній з них закохані тримаються за руки, на іншій равлик:

На початку набережної (або ж в кінці, кому як) стоїть бувале у бувальцях судно:

Люди в Грузії, як відомо, дуже гостинні. Це шаблон, який грузини вам точно не розірвуть. Перед поїздкою мене попереджали, що в Аджарії до туристів ставляться без особливого пієтету і взагалі більш прохолодно, ніж в інших регіонах. Поспілкувавшись з аджарцями, важко було повірити, що десь ставляться ще краще. Здається, що будь-яка відповідь на запитання "Откуда Вы приехали?" викликає у грузинів бурну реакцію і екстаз.

Батумі якихось 15 років тому і Батумі зараз – це просто стратосфера і земля. Про це свідчать не лише фотографії, а й розповіді місцевих жителів. З 2004 року тут пророблено, без перебільшення, колосальну роботу. Це першокласний курорт з чудовою інфраструктурою. Чисто і просторо, усе нове, якісне, сучасне. Є прекрасні умови для відпочинку на будь-який смак: від фешенебельних готелів і казино до зручних хостелів.

За свідченнями тих таки місцевих мешканців у зв’язку зі зміною політичного курсу (вірніше, повернення в чиїсь палкі обійми після 9-річної перерви), в останні роки процес розбудови помітно уповільнився, нового нічого майже не створюється, в кращому випадку йде рух за інерцією та банальна експлуатація надбань минулого. Це, знову ж таки, зі слів місцевого населення.

На набережній познайомився з чоловіком бальзаківського віку на ім’я Вова, що сидів на сусідній лавці. Дізнавшись, що я з України він відразу зрадів. І ось чому. Якщо Ви дивилися "Орел и Решка" про Батумі, то саме у нього за невелику плату ночував ведучий Андрій. Ось такі збіги. Телезірка Вова з посмішкою і не без гордості розповів про цей епізод. Біля Вови сидів його товариш, який, допивши вино, з лютим виразом обличчя крізь зуби цідив якусь фразу, повторюючи її без упину. І дивився кудись у далечінь. Я це прийняв за старовинну грузинську мантру (хоч буддизму тут ніколи не було).

Подзвонив Альберту і домовився про зустріч біля Колеса огляду. Зручне місце, бо видно його звідусіль. Приїхав він разом зі своїм старшим братом на ім’я Ако (теж моряком) на величезному джипі. Цьому джипу ніякі пішоходи не страшні. Я закинув свій рюкзак у багажник і ми на першій космічній швидкості поїхали у Ботанічний сад, що за 9 кілометрів від міста. Це вже був навіть не автостоп, а такий собі «френдлі-стоп» – річ душевна і зворушлива. При спробі заплатити за вхід Альберт і Ако силою мене відтягнули від каси і суворо наказали чекати.

Вова з посмішкою зробив синхронний переклад загадкової сентенції свого друга: «Америка – Сатана!», після чого запросив мене до себе на каву (Америка, до речі, справді була в тій стороні, куди спрямував свій погляд літній дегустатор).

Ми посиділи у Вови на балконі, приємно поспілкувалися про все на світі і я рушив далі (щоб не зловживати гостинністю). Наостанок Вова порадив де найкраще поставити намет – в Ботанічному саду або поблизу нього.

Прогулявшись разом і зробивши фото на фоні моря, братИ зі мною попрощалися і попросили тримати їх в курсі стосовно мого місцезнаходження.

Ботанічний сад був заснований у 1880 році товаришем А.М. Красновим (на фото) – братом білого генерала Краснова.

Його площа – 113 га. Колекція живих рослин налічує понад 5000 видів.

Тут 9 флористичних відділів: вологі субтропіки Закавказзя, новозеландський відділ, австралійський, гімалайський, східноазійський, північноамериканський, південноамериканський, мексиканський та середземноморський.

Ботанічний сад окультурений настільки, що є навіть вай-фай. Це вже занадто, як на мене. Ну не сприяє вай-фай огляду навколишньої краси і край!

 

З Батумі до нього можна доїхати маршруткою № 31.

В Батумі відпочиває дуже багато поляків, тому слово "курва" звучить в цьому краї набагато частіше, ніж його російський аналог, який теж характеризує легковажну жінку.​

В парку побачив монумент, який нагадував  знайому з дитинства постать. Підійшов ближче – Леся Українка! 

Декілька кроків вбік – бюст Тараса Шевченка. 

Легше, легше, не так швидко!

 

Хоч на фото я показую три пальці, насправді це вже четвертий пам'ятник Кобзареві, який мені трапляється поза межами України. До цього були Пекін (Китай), Алма-Ата (Казахстан) та Вільнюс (Литва).

А тут оригінальний фонтан: шляхетна дама поважно крутить педалі на велосипеді:

Тут весело росте бамбук.

Хороший, до речі, варіант зекономити на поїздці в Китай.

Також тут ростуть банани, але через кліматичні нюанси вони не встигають достигнути (спільнокореневі слова), тому для споживання непридатні.

Це новозеландський відділ. Виглядає класно. З оригіналом порівняти поки що не можу.

В цьому місці підвищеної концентрації свиней мене підібрав хлопчина на машині, яка дуже нагадувала "Газель". Колись я ледь не розбив "Газель" об металеві футбольні ворота, намертво вкопані в асфальт спортивного майданчика, на якому згодом знімали епізоди фільму "Плем'я" (попросив у приятеля, що тоді торгував матрасами "дати порулити"). Але, слава Богу, обійшлося лише розтрощеним боковим дзеркалом.

Хлопчина довіз мене до перетину нашої траси Е70 з трасою Е692 (перед населеним пунктом Гріголеті), яка йде у напрямку Кутаїсі.

Тут почався найдовший піший відрізок. Машини чомусь не зупинялися, я все йшов і йшов. Кілометрів 15 точно протопав. Мені вже почало здаватися, що на горизонті майорить Азербайджан. На цій безлюдній дорозі познайомився з 50-річним абхазом, який прямував мені на зустріч. Він дуже активно запрошував в гості і обіцяв дати з собою 3 літри вина, але я сказав, що поспішаю. Ще одна година вздовж траси. Я вже майже втратив надію доїхати сьогодні до Кутаїсі і почав приглядатися де поставити намет для ночівлі, аж раптом зупинилося авто. В ньому їхала молода пара з дочкою і якраз до Кутаїсі. Мене посадили біля 5-річної доньки, яка усю поїздку боязко на мене позирала.

Дорогою трапився епізод, характерний для усіх без винятку країн, регіонів, міст та населених пунктів нашої планети – батьки заїхали в село і залишили дитину у бабусі. Картина маслом: в очах бабусі радість, батько спокійний, мама плаче, дитині аби пошвидше цей церемоніал закінчився. Врешті-решт довге прощання закінчується, мама витирає сльози, знову сідає за кермо і ми благополучно доїжджаємо в Кутаїсі.

 

Подоланий за сьогоднішній день шлях (150 км) на карті виглядає так:

Я нервував і сердито футболив гравій на узбіччі, аж раптом мене підібрав класний дядько і довіз майже до Урекі. Там я пройшовся вздовж дороги, у одному магазині попросив набрати води, за що отримав ще й персик. Далі нахабно підійшов до буса, який стояв на узбіччі, і запитав чи можуть мене довезти до Урекі. Водій флегматично погодився, після чого усю дорогу читав мені нотації, у яких все зводилося до того, що так їздити не можна. Чому не сидиться вдома? Чим я думаю, коли виходжу з дому і їду таким чином хтозна куди? Чи є в мене в голові клепка? Якщо є, то чому я нею не користуюся? Наостанок додав, що вчора підвозив двох "таких самих" французів. Теж, мовляв, пропащі люди. Тим не менше, довіз мене під самий пляж. Скрушно похитав головою і попрощався.

Пляж в Урекі має чудернацький чорний пісок вулканічного походження.

Востаннє я такий бачив у 2009 році на острові Балі біля храму Гоа Лавах (печери з кажанами). Ще, кажуть, на Канарських островах такий самий. 

У воді місцеві грають у щось подібне до регбі. Енергійна гра.

Досхочу накупавшися, нарешті зробив повноцінний прийом їжі. Це завжди дарує радість. Сонце скажено пече, тому сидіти в затінку і їсти неповторне хачапурі – справжня насолода. Особливо, якщо востаннє ви їли 24 години тому.

Йдучи з пляжу у напрямку траси на Кутаїсі побачив, що поруч зупинився бус з тим самим водієм-моралізатором. Жестом показує "Залазь всередину", після чого видає сповнену скорботи фразу: "Ти міне аканшателно рішиль дабіть сваім присутствієм?" Хороша фраза. Треба буде при нагоді десь використати. Попри це, він довіз мене до залізничної колії, повторно побажавши "одуматися".

Замість того, щоб одуматися, попід якимись цистернами я проліз на іншу сторону колій і пішов нарешті вздовж траси. Під розлогим горіхом побачив лавку і вирішив перепочити. Мої глибоко філософськи роздуми про плин людського життя перервала поява свині, яка підійшла до мене і по-діловому почала обнюхувати рюкзак. На те вона і свиня, щоб бути безцеремонною та невихованою. Якщо про якусь країну кажуть "страна непуганых идиотов", то Грузія – це "страна непуганых свиней" (в прямому сенсі).

До речі, якщо у Вас є бажання покритикувати колишню грузинську владу, то їй можна сміливо дорікнути за те, що вона не створила спеціальні дорожні переходи для поросят, і їм доводиться користуватися людськими. Отакі нелюди, тобто, нетварі.

Оглянувши більшу частину живої експозиції, я почав шукати де розкласти намет. Безпосередньо в саду є місце під кемпінг, але за якусь незрозумілу ціну. Тому я вийшов до моря (по факту, це вже поза межами саду) і вирішив заночувати на узбережжі. 

По-хазяйськи розклався, скупався в теплому морі і ліг спати. Засинав досить довго, бо продуктів з собою не взяв, а востаннє їв аж в обід. А це, знаєте, на мене діє набагато гірше, ніж на когось міцна кава.​ Спочатку снилися торти та різноманітні солодощі. Потім салат олів’є. Потім снилося, що на мене їде поїзд. Звук був настільки реальним, що я аж прокинувся. Розплющив очі, а звук не зникає. Виявилося, що неподалік палатки пролягає залізничне полотно (ст. Зелений Мис) і по ньому успішно мчить товарний поїзд, якому на спокій українського туриста байдуже.

Нарешті вибрався на трасу, по якій неквапливо ходять корови. Або як кажуть на Житомирщині "коровИ". Вирішив їхати автостопом до Урекі, а звідти до Кутаїсі. По дорозі купив за 2 ларі банку згущеного молока – життя, безперечно, налагоджується. Пішки дійшов до найближчого населеного пункту, здається Чакві. Надибав лавку, запитав у дідуся чи можна присісти біля нього. Дідусь з палаючими очима триповерховою лайкою сказав приблизно наступне: "А почему же нельзя? Садись конечно!" Тільки слів було разів в п’ять більше і звучало це значно експресивніше. Типовий приклад невідповідності форми та змісту.

("Дальше идет непереводимая игра с слов с использованием местных идиоматических выражений" (с) Брильянтовая рука)

Після цього дідусь запитав звідки я і вже п’ятиповерховою лайкою розказав, що служив в Миколаєві і як йому там сподобалося.

Вийшовши за місто почав стопити машину. Перше знайомство з автостопом в Грузії  пройшло під назвою "забути і не згадувати". Хвилині на 15-ій зупинилася машина. Чолов’яга неквапливо запитав куди я їду і скільки готовий заплатити. Коли почув слово "автостоп" –  зневажливо сказав легендарне "Давайдосвіданья" і помчав далі. Я на декілька секунд опинився в ступорі. От вам і гостинна Грузія. В такі хвилини проклинаєш все на світі. Хочеться купити найдешевший глобус і пожбурити його у бетонну  стіну, щоб він голосно розлетівся на дрібні шматки.

На вершині Ботанічного саду розташована ось така будівля, яку чомусь досі не реставрували.

Це бібліотека. 

Правильно, реставровувати не варто. Бібліотека повинна виглядати бідно. Знання і розкіш не можуть йти поруч.

Вийшов на дорогу до траси, обабіч якої знаходяться чайні плантації.

Оригінальне дерево – якщо в інших іноді не вистачає кори, то у нього не вистачає власне стовбуру.

Прокинувся. Їсти нічого. Вмитися ніде. Треба повертатися у цивілізований світ в пошуках елементарних благ.